Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 16

Вищеозначене пояснює ту легкість, з якою "пітерська комбінація" поширилася по всій Росії, стала своєрідною владною вертикаллю.

За лічені дні країна вкрилася мережею рад робітничих і солдатських депутатів і об'єднаних комітетів громадських організацій, що разом з губернськими комісарами почали виконувати роль місцевих органів Тимчасового уряду.

Втім на місцях така конструкція нерідко набувала відмінного, складнішого вигляду, оскільки в неї вплітались інші чинники. В національних регіонах це були органи й організації визвольного руху, які в той чи інший спосіб прагнули скористатися істотними суспільними зрушеннями й домогтися реалізації власних ідеалів і програм. Останнє було можливим лише за набуття інституціями національно-визвольної боротьби певного рівня реальної влади.

Саме в такому напрямку розвивалися події в Україні.

***

Справедливості ради слід наголосити, що об'єктивний стан українського національно-визвольного руху в 1914–1916 рр. не дозволяв сподіватися на таке його швидке переростання в інтенсивну й масштабну фазу, яка б обіцяла максимальне наближення до жаданої мети. Здавалося, що масовані удари, нанесені самодержавством по "мазепинству", надовго убезпечували імперський центр від неприємностей з цього боку. Та й суб'єктивні чинники теж не обіцяли "прикрих несподіванок". Єдина напівлегальна й малочисельна організація — Товариство українських поступовців ("професорська партія") зовсім не виказувала радикальних намірів. Найяскравіший її лідер — М. Грушевський був надовго вирваний із національного середовища. Ще в кінці 1914 р. без будь-яких доказів (кому вони взагалі були потрібні?!) він "як австрійський шпигун" був відправлений на заслання до Симбірська (від Сибіру врятували масонські зв’язки). Так місто, що народило" двох найколоритніших російських політиків 1917 року — В. Леніна й О. Керенського — стало ще й прихистком для лідера українства революційної доби.

М. Грушевського перебування в Симбірську зовсім не влаштовувало — в губернському центрі не було бодай елементарних умов для наукової роботи, особливо в галузі української історії. Тому довгими клопотаннями, в які була втягнута вся родина М. Грушевського, великий князь Костянтин V Костянтинович Романов — Президент Російської Академії Наук, академіки О. Шахматов, С. Платонов, В. Перетц, іще багато впливових осіб, найвидатнішому українському історику був дозволений переїзд до Казані. Не останню роль тут зіграли й особисті запевнення М. Грушевського у тому, що він ніколи не мав ворожості щодо російського народу й офіційної влади та обіцяв утримуватися від антидержавної діяльності в майбутньому.