Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 15

В ніч на 4 березня в Таврійському палаці були остаточно оформлені для публікації два документи: "Акт про відречення імператора Миколи II від престола держави російської на користь великого князя Михайла Олександровича" та "Акт про відмову великого князя Михайла Олександровича від сприйняття верховної влади і про визнання всієї повноти влади за Тимчасовим урядом, який виник за почином Державної думи".

Так Росія практично блискавично скинула з себе кайдани самодержавства. До Тимчасового уряду, який взяв на себе виконавчо-розпорядчі функції в державі, ввійшли: міністр — голова і міністр внутрішніх справ Г. Львов (позапартійний, примикав до кадетів), міністри — закордонних справ П. Мілюков (кадет), воєнний і морський А. Гучков (октябрист), шляхів сполучення М. Некрасов (кадет), торгівлі й промисловості — О. Коновалов (прогресист), фінансів М. Терещенко (позапартійний), освіти О. Мануйлов (кадет), землеробства А. Шингарьов (кадет), юстиції О. Керенський (трудовик, з березня 1917 р. — есер), обер-прокурор Синода В. Львов (центрист), державний контролер І. Годнєв (октябрист), міністр у справах Фінляндії Ф. Радічев (кадет).

Окрім принципового співпадіння ідейно-політичних орієнтацій членів уряду фахівці, як правило, звертають увагу на те, що більшість портфелів дістались членам масонських лож. Для них "входження у владу" не могло бути несподіванкою. Зовсім навпаки — на досягнення такого становища пішли роки підготовки, хоча повстанська стихія мало не "сплутала карти".

Своєрідність оформлення влади в Росії після повалення самодержавства полягала не в тому, що революцію здійснювали одні сили, а роль офіційного правителя держави привласнили інші — таке нерідко траплялося в історії. Новим і відмінним було те, що паралельно з владою, яка оголосила себе офіційною, сформувалися організації, які не лише акумулювали в собі волю рушіїв революції, а й надалі претендували на те, щоб на новому щаблі розвитку не поступатись авторитетом, продовжувати здійснювати вплив на суспільство й події. Це були ради, що з органів повстання (воно по суті завершалося у момент їх виникнення) швидко й плавно трансформувалися в інституції з функціями управління суспільством. Можна сказати й більше — ради створювалися для того, щоб закріпити завоювання революції, продовжувати її змістовний розвиток і поглиблення. Для цього треба було бути реальною силою, з якою б рахувалися, яку б не могли усунути з політичного простору. Ради володіли такою силою. А відтак, Тимчасовий уряд не міг нехтувати їх позицією, ймовірною реакцією на ті чи інші рішення й дії.

Таку нетрадиційну, "нестандартну" конструкцію влади лідер більшовиків В. Ленін назвав двовладдям. А виникнення й оформлення непростого феномена вирішальною мірою залежало від угодовської поведінки меншовиків і есерів. У разі протидії з їхнього боку навряд чи так швидко можна було створити й налагодити функціонування Тимчасового уряду. З іншого боку, їх дистанціювання від рад, напевне, визначило б значно радикальнішу позицію останніх, зумовило конфліктність, антагоністичність між двома владними суб'єктами. Отже, пряма причетність меншовицько-есерівського блоку до обох владних інституцій виявилася як визначальною умовою небаченої до того моделі державного управління, так і зумовила її відносну стійкість. Перспектива подолання двовладдя була пов'язана з ліквідацією одного із його суб'єктів, принаймні — кардинальним ослабленням його, або відмовою (добровільною, чи вимушеною) від суспільно-управлінських амбіцій і функцій.