Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 113

Значно поступаючись кількісно українським есерам у Центральній Раді, українські соціал-демократи з червня 1917 по січень 1918 р. домінували в Генеральному Секретаріаті. Керуючись програмою, ухваленою ще в грудні 1905 р., УСДРП провела в 1917 р. конференцію і IV з’їзд, рішення яких мали велике значення для теоретичного обгрунтування курсу Української революції. Постійно ініціювалось обговорення найважливіших перспективних завдань українського руху в пресі, на різних представницьких форумах тощо. Саме від позиції УСДРП вирішальною мірою залежав ступінь консолідації різних партійних сил, а відтак — і соціальних груп української нації. В партії поступово посилювався вплив лівого крила, що спричинило її розкол й оформлення у грудні 1917 р. УСДРП (лівих).

Найдосвідченіші теоретичні сили в 1917 р. були зосереджені в Українській партії соціалістів-федералістів (С. Єфремов, А. Ніковський, В. Прокопович, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, О. Шульгін, О. Саліковський та ін., ще на початку року з ними залишався й М. Грушевський). УПСФ була наступницею Товариства українських поступовців (з березня по червень 1917 р. мала офіційну назву — Спілка (Союз) українських автономістів-федералістів).

Партія представляла передусім інтелігенцію, науковців, тому була нечисленною (скільки-небудь вірогідних даних про кількість членів партії немає, однак і про діяльність тих, хто не був представлений у її керівництві, теж відомо мало), помітного впливу на маси не справляла. Орієнтація цієї партії на заможніші верстви нації породжувала певну недовіру до неї з боку УСДРП та УПСР, хоча в багатьох інших питаннях спостерігалася схожість позицій, що й зумолювало їхню співпрацю у Центральній Раді.

У програмі УПСФ, затвердженій на партійній конференції, що відбулася у вересні 1917 р., досить чітко були сформульовані її ідеали: “Українська Партія соціалістів-федералістів — партія соціалістична, бо в основу свого світогляду і своєї практичної роботи кладе вона інтереси й потреби трудящих мас, їх обороняє, з них виходить, оцінюючи ті чи інші громадські події, ними керується і в програмних заявах, і в тактичних виступах. Національні змагання свої партія єднає з загальнолюдськими ідеалами рівності, волі й братерства, що зможуть справдитися повною мірою тільки тоді, коли настане пора повного розкріпачення праці, коли прийде лад соціалістичний”.

Відображаючи погляди й інтереси переважно цензових елементів, УПСФ, звичайно, виявляла певну осторогу щодо рухів трудящих, у своїй пропагандистській роботі прагнула переконати українців у шкідливості поспішних, радикальних дій. Внаслідок цього українські соціалісти-федералісти схилялися до протиставлення власної нації іншим, особливо росіянам. Так, газета “Нова Рада” у редакційній статті “Розрухи і боротьба з ними” заявляла: “Ми ні кришки не помилимось, та і про це свідчать щоденні депешні звістки офіційного Петроградського агентства, що майже 75 % всіх анархічних розрухів припадає на східню Росію, а тільки яких 25 % на всі інші частини держави, між иншим і українські губернії. Чому це так? Ясно, що розрухів менше там, де більш культурна людність, де зрозуміли волю і її силу не в анархічних виступах, а в найсвятішому її розумінню”.