Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 111

Треба його тільки щиро і сміливо продумати до кінця всій демократії, і тоді вона прийме за свою всю ту програму твердої солідарності демократії села і демократії міста, твердого об’єднання демократичних груп українських і неукраїнських і укріплення української державности їх силами”.

Таким чином, для М. Грушевського безкласовість (або ж брак класової розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки про обов’язкову необхідність поєднання зусиль різних класів, незалежно від національної ознаки для досягнення стратегічної мети Української революції — всеосяжного національного відродження. Сама ж Українська революція уявлялася йому достоту демократичною, навіть більше — соціалістичною і за змістом, і за орієнтаціями та ідеалами.

М. Грушевський ніби застерігав від пізніших підходів тих істориків-дослідників, які з тези “безкласовості” української нації автоматично виводили прагнення лідерів Української революції затушовувати існуючі класові суперечності в українському суспільстві, об’єднувати експлуатованих з експлуататорами в єдиний національний фронт для боротьби з інонаціональними силами як поза межами України, так і в ній самій. Однак спрощений варіант “лобового” протистояння соціально-політичних і національних сил не підтверджується ані визначальними теоретико-політичними документами 1917–1918 рр., ані тогочасними письмовими й усними виступами лідерів Української революції, ані, зрештою, реально здійснюваною політикою.

Щоправда, слід відразу ж зауважити, що абсолютної узгодженості в цьому питанні шукати було б марно. Практично кожна скільки-небудь непересічна особистість мала тут свою думку, намагалася довести правомірність власних поглядів.

Так, В. Винниченко у питанні про рушійні сили Української революції основний акцент робив на природній єдності української нації, яка, на відміну від інших, не встигла “роздертись” антагоністичними суперечностями. Це, на його думку, створювало об’єктивні передумови для національного відродження. Висування ж на перший план соціальних гасел Винниченко вважав передчасним, небажаним, таким, що може розколоти, розбити українство, перешкодити досягненню головної мети. “Нас об’єднує ідея національної організації, - наголошував лідер українських соціал-демократів на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді у червні 1917 р. — Всі ми, усі наші класи повинні об’єднатися в процесі національної революції. У нас немає ще таких класів, які не могли б працювати разом з демократичними масами, і в цьому наше щастя… У нас ще немає капіталістичного класу, бо ми, як нація, ще не сформувались”.

Дещо іншою у цьому питанні була позиція М. Порша і П. Христюка, тих, хто стояв, так би мовити, лівіше за В. Винниченка. Вони схильні були більше уваги приділяти суперечностям як у самій українській нації, так і в міжнаціональних стосунках в Україні, послідовніше враховувати інтереси бідніших категорій населення. Ті, хто представляв правий фланг політичного спектра, — С. Єфремов, Д. Дорошенко, В. Прокопович та ін., навпаки, пов’язували перспективу українського відродження, української державності із заможнішими елементами українства, а відтак — спокійніше, поміркованіше ставилися до таких же елементів і з числа інших націй.