Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 107

“92 % українців у хліборобстві — працюють фізично, 4–5 % українців у промислі стоять наймитами-робітниками, значить працюють фізично.

Українці в торгівлі (а їх дуже мало там) так само стоять на нижчому рівні, де фізична праця.

Українці в промислі — ремісники, так само на фізичній праці.

Нарешті, невелика групка (5 %) українців працюють розумово (духовно), як вільні фахівці — лікарі, адвокати, професори і учителі, письменники і журналісти, урядовці і службовці нижчої ранги.

Це значить, що ціла нація наша складається з робітників, селян і трудової інтелігенції, або, загалом кажучи: ціла нація є трудова.

Українська нація є лише частиною суспільства на Україні, а другі частини цього суспільства є нетрудові кляси.

Отже, наша нація зведена до становища кляси в суспільстві і то кляси трудової.

Влада — росіяни, жиди, поляки, румуни, чехи.

Наука і культура — росіяни, поляки, румуни, жиди.

Промисел — росіяни, жиди, поляки і ин.

Торгівля — росіяни, жиди, поляки і ин.

Хліборобство — українці.

Це є тип національних відносин на Україні.

Що в кожній групі є додатки українців, переважно як фізичної сили, це характеру відносин не міняє. Устрій суспільства на Україні є системою міжнаціонального поділу суспільної праці.

Такий у нас суспільний устрій, така суспільна будова, або, як кажуть по-вченому, — соціальна структура”.

Глибокий, ретельний аналіз співвідношення класового (соціального) і національного аспектів щодо загальної оцінки української нації, окрім суто академічної ваги, мав величезне політичне значення. Він переконливо підтверджував правомірність численних документів 1917–1920 рр., у яких ішлося про надзвичайно повільну диференціацію української нації, відсутність у ній досить розвинутих експлуататорських класів, про майже суцільно селянський характер українства. І коли поставало питання про те, хто мав прагнути визвольної революції, хто мав здобути завдяки їй свободу, то йшлося, насамперед, про 37 млн. селян, 1,5 млн. робітників, а також ремісників і трудову інтелігенцію.

Важливо було з’ясувати й те, від чого й від кого слід було визволятися. Для М. Шаповала, як і для В. Винниченка, П. Христюка, М. Грушевського, сумнівів у цьому питанні не було (принаймні, в теорії): від визиску, гноблення поміщиків і капіталістів.

“А хто на Україні поміщики і буржуазія? Росіяни, поляки, румуни, угорці і по всіх наших землях ще й жиди. Отже, чужі нації (а вони в нас класово панують) акумулюють, скупчують капітал з української праці, а цей капітал перепомповує дорібок українських рук від української нації до чужих націй. Через те з українського дорібку росте на українській землі чужий капітал, що визискує Україну не лише економічно, але гнітить політично і впроваджує народ в культурну темноту”.