Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 105

Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М.Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСФ. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-соціалістів, утворена в грудні 1917 р.

Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно — їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. “Їх голос звучав сильно, — майже патетично заявляють Ф.Турченко і Г.Кривоший, — інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! — В.С.). Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі.. відверто упереджене і не аргументоване”.

Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента “Киевской мысли” від Першого всеукраїнського військового з’їзду, в настроях якого “політичний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій”. Що з’їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М.Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва — безперечно. Цього не можна було не “помітити”. Що ж до “переваги радикальних націоналістичних тенденцій”, то такими для ліберальної (хтось ладен сьогодні іменувати її правосоціалістичною), великодержавної “Киевской мысли” були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року.

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О.Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б.Мартоса неясно, чому зчинився “страшний рев”, “крик”, “галас” — від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В.Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О.Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної Ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність — широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то “панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії..Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла”.