Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 10

Відповідно до царського указу, 14 лютого 1917 р. мала розпочатися чергова сесія IV Державної думи. Меншовики й есери запланували на цей день демонстрації біля Таврійського палацу (місце засідань Думи). Поряд з вітальними гаслами виношувався намір просити про створення кадетсько-октябристського уряду "народного порятунку". На противагу цьому, більшовики, засудивши угодовський замір, закликали робітників до нового страйку 10 лютого — в день другої річниці суду над більшовиками-делегатами Державної думи.

Розпочатий 10 лютого страйк набрав на 14 лютого великого розмаху. Петроград вирував мітингами й демонстраціями. На 54 підприємствах страйкувало вже 84 тис. робітників.

Відомості про столичні події швидко доходили в промислові центри України.

В Катеринославі, з ініціативи більшовиків, спочатку на Брянському заводі, а потім і на інших великих заводах почали створюватися бойові робітничі дружини. Ініціаторами озброєння харківських пролетарів виступили залізничники.

Під егідою більшовиків пройшла низка зборів — по суті оглядів робітничих сил Макіївки, Луганська, Єнакієвого, Горлівки, Костянтинівни, низки вугільних копалень (селищ) Донбасу. Більшовики активізували роботу серед населення Миколаєва, Полтави, Кременчука, Чернігова, Конотопа, Херсона, інших пунктів.

Є достатньо переконливі підстави вважати, що більшовики України, попри свою нечисленність, знекровленість репресіями, розпорошеність, слабкість організацій, виявилися тією силою, яка невтомно, практично щоденно кликала маси "на барикади", вела відповідну організаторську, агітаційно-пропагандистську роботу. Очевидним перебільшенням, звичайно, було б уважати, що місцеві партійці усвідомлювали, чим закінчаться класові виступи в лютому 1917 р. Однак такою ж мірою необгрунтованим було б думати, що на вирішальному історичному рубежі вони виявилися осторонь надважливих процесів, нічого не робили для стимулювання революційних тенденцій, а відтак виявилися захопленими поваленням самодержавства зненацька. Вектор їх зусиль і наростання протестної стихії в даному випадку співпали, акції виявилися взаємостимулюючими і взаємодоповнюючими.

Що ж до інших партій, в тому числі й соціалістичних, вони в конкретний момент, що передував лютневому зриву, головне своє завдання вбачали в підтримці опозиційних ліберальних кіл, кликали маси в ім'я перемоги над Німеччиною відмовитися від скільки-небудь радикальних дій, у тому числі й від економічних страйків. Навіть лідер кадетів П. Мілюков змушений був визнати, що "керівниками мас під час лютневого перевороту не були вожді соціалістичних партій, які були представлені в Думі… Серед робітничих мас, а потім і серед військ, незрівнянно більше успіху мали прибічники Леніна".