Читать «1Q82. Книга перша» онлайн - страница 78

Тенґо не знав, чи люди з дислексією відчувають такі ж труднощі з писанням, як і з читанням. Але, видно, у випадку Фукаері це мало місце. Писання їй давалося так само важко, як і читання.

«Цікаво, що сказав би Комацу, якби про це знав?». Тенґо мимоволі зітхнув. Ця сімнадцятирічна дівчина має вроджену дислексію — невпевнено читає і пише довгий текст. І під час розмови (якщо не робить цього навмисне) загалом за одним разом вимовляє тільки одне речення. Тож зробити її, нехай навіть формально, професійною письменницею — абсурд. Навіть якби Тенґо вправно переробив «Повітряну личинку» і цей твір отримав би премію, вийшов би у світ і дістав би схвальну оцінку, не можна було б і далі дурити читацьку громадськість. Навіть якщо спочатку все піде гладко, згодом люди, напевне, задумаються — мовляв, щось тут не те. Якщо тоді правда вилізе на поверхню, то всі вони, як один, замішані в цьому ділі, зазнають краху. Обірветься і кар'єра Тенґо як письменника, котра ще як слід і не розпочалася.

Взагалі проект з такими вадами не має шансів на успіх. Від самого початку Тенґо здавалося, наче він ступає по тонкій кризі, а тепер цей образ видався надто простим. Ще перед тим, як він ступив ногою на кригу, вона вже потріскувала. Треба повернутися додому й сказати по телефону Комацу: «Вибачте, Комацу-сан, я виходжу з цього діла. Воно надто небезпечне». Так зробила б людина з нормальною психікою.

Та коли Тенґо почав думати про «Повітряну личинку», його душа страшно розгубилася, розпалася на дві половинки. Хоч би яким небезпечним був план Комацу, Тенґо вже не мав змоги кинути виправлення рукопису «Повітряної личинки». Інша річ, коли б він зробив так ще перед тим, як узявся до переписування оповідання. Тепер уже пізно. Він по шию загруз у тому творі. Дихає повітрям того світу, звик до тамтешнього земного тяжіння. Екстракт того оповідання проник навіть крізь стінки його внутрішніх органів. Оповідання настійливо прагнуло змін, зроблених його руками, а він гостро відчував це прагнення. Таку річ міг зробити лише Тенґо, й вона, варта того, мусила бути зробленою.

Заплющивши очі, Тенґо спробував вирішити, на що йому негайно зважитися. Але не зумів. Розгублена, роздвоєна людина не здатна дійти логічного висновку.

— Адзамі точно записувала твою розповідь? — спитав Тенґо.

— Так, як я розказувала, — відповіла Фукаері.

— Ти розповідала, а вона записувала? — запитав Тенґо.

— Тільки доводилося розповідати тихо.

— Чому тихо?

Фукаері озирнулася навколо. Пасажирів майже не було. Тільки мати з двома маленькими дітьми сиділа віддалік на протилежному сидінні. Здавалось, вони втрьох їдуть кудись далеко, де їх очікує радість. І такі щасливі люди живуть на світі.

— Щоб ті люди не почули, — прошепотіла Фукаері.

— Ті люди? — повторив Тенґо. По її не зосереджених очах він здогадався, що мова йде не про жінку з дітьми. А про когось конкретного, добре знайомого їй і невідомого йому — кого тут не було.