Читать «1Q82. Книга перша» онлайн - страница 66

— Ви вперше їх бачите? — спитала господиня. Аомаме мовчки кивнула.

— Загалом про цей випадок знаю, але фотографії бачу вперше.

— Це робота того чоловіка, — сказала стара пані. — У трьох місцях перелом кісток і глухота на одне вухо. Навряд чи жертва повністю одужає.

Голос господині став не гучнішим, а холоднішим і твердішим. Ніби злякавшись такої зміни, метелик на її плечі прокинувся і, розправивши крильця, спурхнув у повітря.

Господиня вела далі:

— Людину, здатну на такий вчинок, не можна залишати в спокої. У жодному разі.

Аомаме забрала фотографії і вклала в конверт.

— Ви не згодні?

— Згодна, — погодилася Аомаме.

— Ми правильно вчинили, — сказала господиня.

Вона підвелася зі стільця і, напевне, щоб заспокоїтися, піднесла лійку, що стояла поряд. Зовсім як витончену зброю. Її обличчя трохи зблідло. Очі вп'ялися в один куток оранжереї. Аомаме зиркнула туди ж, але нічого дивного там не помітила. Тільки кущик осоту.

— Дякую, що ви змогли прийти. Я вам дуже вдячна за роботу, — сказала господиня, все ще тримаючи в руці порожню лійку. На цьому, видно, зустріч кінчалася.

Аомаме також підвелася і взяла в руки сумку.

— Спасибі за чаювання.

— Я вам ще раз щиро дякую, — сказала господиня.

Аомаме ледь-ледь усміхнулася.

— Можете не турбуватися, — провадила вона далі. В її голосі знову вчувся колишній спокій. А в очах з'явилося тепле світло. Вона легенько взяла Аомаме за руку. — Бо ми вчинили правильно.

Аомаме кивнула. Як завжди, розмова скінчилася тими самими словами. «Можливо, господиня сама себе щоразу переконує, — подумала Аомаме. — Наче мантру або молитву повторює: «Можете не турбуватися. Бо ми вчинили правильно».

Впевнившись, що поблизу немає метеликів, Аомаме прочинила двері оранжереї і, вийшовши надвір, зачинила їх. Господиню залишила з лійкою в руці. Повітря надворі було прохолодне й свіже. Пахло деревами й газоном. Тут простягався реальний світ. Час знову почав плинути. Аомаме на повні груди вдихнула повітря цього реального світу.

Перед парадними дверима дому, сидячи на тому самому тиковому стільці, на неї чекав Тамару. Щоб передати їй ключ від поштової скриньки.

— Справу закінчили? — запитав він.

— Гадаю, що так, — сказала Аомаме. І, сівши на сусідньому стільці, взяла від нього ключ і запхала в сумку.

Якийсь час обоє мовчали, поглядаючи на птахів, що прилетіли у двір. Вітер надовго вщух, і вербове віття спокійно хилилося додолу. Декотре з них мало не сягало землі.

— Як почувається та жінка? — спитала Аомаме.

— Яка?

— Дружина того, що мав серцевий напад у готелі в Сібуї.

— Поки що не можна сказати, що добре, — насупившись, відповів Тамару. — Ще не прийшла до тями від шоку. Ще не може говорити. Потрібен час.