Читать «1Q82. Книга перша» онлайн - страница 15

Тенґо підняв чашку кави й заглянув усередину. Тоді знову поставив на стіл. Комацу все ще мовчав. І Тенґо розтулив рота:

— Ви хочете сказати, що сплила на поверхню трохи інша ідея, про яку ви казали?

Комацу зіщулив очі, як учитель перед школярем-відмінником. І поволі кивнув.

— Саме так.

У Комацу було щось незбагненне. Вираз його обличчя та інтонація голосу зовсім не видавали, про що він думає, що відчуває. Та й він сам, здавалося, тішився тим, що в такий спосіб напускає туману на співрозмовника. Своїм мозком він ворушив справді швидко. Думав і робив за власною логікою, незалежно від поглядів інших людей. Без потреби собою не хизувався, але багато читав і мав докладні знання в багатьох галузях. Не лише мав, а й інтуїтивно добре розумів людей і проникливо оцінював художні твори. І хоча така оцінка часто виявлялася упередженою, він уважав, що упередженість — важлива складова частина правди.

Зазвичай багато не говорив, вдаватися в пояснення з будь-якого приводу не любив, але в разі потреби вмів розумно й логічно викласти свою думку. Траплялося, що міг ужити їдкого слова. Цілився в найслабше місце співрозмовника й за мить простромлював його гострою фразою. Щодо людей і творів мав сильно виражені власні уподобання, а тому серед них було набагато більше неприйнятних, ніж прийнятних. Природно, що й набагато більше людей відчувало до нього неприязнь, ніж дружбу. А втім, він цього прагнув. На думку Тенґо, Комацу віддавав перевагу самотності і вельми радів, коли інші люди трималися від нього на достатній відстані й навіть явно недолюблювали. Він твердо вірив, що гострота почуттів не народжується в благодушній обстановці. Сорокап'ятирічний Комацу був старший від Тенґо на шістнадцять років. Уже довго працював у літературно-мистецькому часопису і в журналістських колах вважався по-своєму популярною людиною. Однак про його особисте життя ніхто нічого не знав. Бо із знайомими по роботі не вів розмов на цю тему. Де він народився, де вчився і де зараз мешкає — цього не знав і Тенґо. Хоча вони часто розмовляли, але тільки не про це. Знаючи його неприступність, несхильність до дружнього спілкування, люди дивувалися, що він приймає для публікації стільки рукописів. А насправді, відповідно до потреби, він без особливих зусиль випускав у світ твори видатних письменників. Завдяки цьому рятував обличчя часопису. Тож і вважався в журнальних колах першорядною, хоча й нелюбою, особою. Подейкували, що, навчаючись на літературному факультеті Токійського університету, під час бурхливих протестів 1960 року проти Договору про взаємне гарантування безпеки між Японією та США, він брав участь у керівництві студентським рухом. Кажуть, що, перебуваючи майже поряд з Мітіко Камба, яка померла від насильницьких дій поліції, Комацу сам зазнав важкого поранення. Правда це чи ні — невідомо. Та якщо так казали, то можна з цим погодитися. Він був високий, худорлявий, з величезним ротом і малюсіньким носом, довгими руками й ногами, із слідами нікотину на пучках пальців. Чимось був схожий на колишніх революціонерів, змальованих у російській літературі XIX століття. Рідко всміхався, та коли вже робив це, то усміх розливався по всьому обличчі. Однак і тоді він не здавався особливо веселим. Був чистий, охайно вдягнений, але завжди майже в однаковий костюм — можливо, щоб показати всьому світові свою байдужість до вбрання. У твідовому піджаку поверх білої сорочки з бавовняної тканини або сіруватої теніски, без краватки, в сірих штанах і замшевих туфлях — ось такий зазвичай мав вигляд. Його очі радувала половина дюжини піджаків з трьома ґудзиками, пошитих з твідових тканин ледь-ледь відмінного кольору, текстури і розмірів візерунка, старанно почищених щіткою і повішених у шафі. Можливо, кожний мав свій номер, щоб розрізняти їх.