Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 215

Олесь Бердник

* * *

Де я? На острові у океані? Хвиля шумить чи крові потік? Серце палає — чи сонце багряне? Де я? І хто я? Мить — а чи вік?

* * *

Треба вмерти у старій подобі, Щоб у нову вирушити путь. Треба з тілом перебути в гробі, Щоб у небі сонцем спалахнуть…

* * *

Ті мости, що на биках камінних, Не будуй, бо все одно впадуть! Приготуй мости сонце промінні, Що тебе у вічність поведуть!..

Я зустрів його несподівано. Але потім мені здавалося, що знайомі та рідні одвіку. Пізніше Учитель підтвердив, що так воно і є.

Тоді я був народжений в Гілеї. Нині — це південь України. Тата свого не пам'ятаю — він загинув десь у військовому поході, коли царські скіфи (так нас називали греки-колоністи) проганяли з рідного краю кочову орду жорстоких воїнів, що вдерлися зі сходу. Мама, залишившись вдовою, теж незабаром померла від туги та нестатків. Мене підібрали греки, назвали Андрієм. Привчали до стану раба змалечку. Старий садівник показував мені, як садити виноградну лозу, як підрізувати, плекати, збирати грона, готувати смачні родзинки.

Та якось одної ночі на багате господарство колоністів напали морські розбійники. Греки оборонялися, їх майже всіх повбивали. Решту разом з рабами забрали на корсарську трієру. Дорослі стали гребцями, я прислужував вожакові розбійників. На трієрі познайомився з молодим чорнобородим юдеєм. Його звали Симоном. Вожак ненавидів юдея за зухвалість та неймовірне терпіння. Скільки б ударів не отримував Симон від наглядача, він ніколи не проронив жодної скарги чи стогону, не пролив жодної сльозини. За це корсари прозвали його Петром, тобто — Каменем. «Ти не жива людина, — насміхався вожак розбійників, — ти камінь. Але я викрешу з тебе іскру, в мене є таке кресало…»

Симона лупцювали вдень і вночі. Та він був незворушний. Мене так вразила його терплячість, що я інколи приносив йому рештки їжі. Це трохи підтримувало Симона, він вдячно прикладав долоню до серця і болісно усміхався. Лише одного разу порушив мовчання і запропонував побрататися. «Ти сирота і я також. Будьмо братами». Я згодився з радістю.

Проте мої старання підгодувати Симона не допомогли. Він згасав і слабнув, мов бадилина в сухій пустелі. Бачачи теє, вожак продав його, а разом з ним і мене, багатому сирійцеві, володареві численних рибальських вітрильників та інших кораблів.

Тут було життя вільніше. Симон-Петро виходив разом з іншими рибалками-рабами у море на промисел, проте під наглядом вартових. Коли море було спокійне, побратим брав мене з собою, привчав до рибальства.

Одного ранку, коли на обрії хмарилося і досвідчені раби провіщали грозу та шторм, Симон залишив мене на березі. Господар звелів мені збирати барвисті черепашки понад водою, з них майстри виробляли гарні прикраси, фібули, намисто. Взявши кошика, я рушив до берега. І тут побачив Його.

Завершується друга тисяча літ відтоді, а я не можу забути благословенної миті, коли мені засяяли пронизливі небесні очі, такі дивні на дитячому обличчі. А волосся в нього було, ніби хвилі променів. Мимоволі з вуст зірвалося запитання: