Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 4
Олесь Бердник
Діавара так і завмер з тягарем сіток на плечах, слухаючи пісню. Коли Анура кінчила співати, він сяйнув блискучим разком зубів, крекнув задоволено, хитнув головою.
— Бережи його, Ануро. Тепер тобі працювати менше треба. Я справлюся за двох…
— Ні, ні, — захвилювалася Анура. — Я впораюся сама. Ти й так тяжко трудишся у морі. Пливи! Лови нині на трьох. Тільки одне непокоїть мене… Треба освятити ім’ям сонця дитину…
— Будемо ждати жерця, — зітхнув Діавара.
— Хтозна, коли він завітає, — забідкалася жінка. — Негоже дитині щити без імені…
— Назвемо поки що самі, — вирішив Діавара. — А потім, як освятимо, матиме син інше ім’я. Назвемо його Уратана…
— Дарунок бурі, — всміхнулася Анура. — Хай буде…
Рибалка прощально кивнув і рушив до моря. Він зупинився на скелі біля затоки, усміхнувся сонцю, що сходило багровим кружалом над морем, ніжній синяві, теплому вітру. Легко збіг донизу, кинув сіті в човен. Хотів подивитися ще раз на чужого човна, в якому лежала вночі дитина, але його вже не було.
Діавара здивувався. Хто б міг забрати? А втім, що він питає. Буря дала сина, буря й забрала човен. Чи не забагато він хоче дарунків?
Рибалка сів у свій човен, взяв до рук широке весло.
Відштовхнувся од берега, швидко проскочив затоку і спрямував човен у відкритий океан…
Раз! Раз! Ритмічно перекачуються тугі м’язи під шкірою на чорних дужих руках, мовби витесаних з базальту. Стрілою летить човен, залишаючи бурунистий слід над прозорою глибінню вод.
Діавара всміхається, знову хмурніє. Наче хмаринки пробігають по його суворому обличчю. Тривожиться серце. Чому? Невідомо звідки підкрадаються сумніви, передчуття недоброго.
Радість! Хай буде радість! Бо народився син бурі! Білий, як морський пісок, гарний, як ранкове сонце, сильний, як океан. Прийди, прийди, богине долі Калауро, захисти мале дитя від привидів жаху!
Діавара перестав гребти, поклав весло в човен. Тиша прослалася над океаном. Сонце велично виглянуло з-за оранжевих хмар. Попливло небом на золотому човні, роняючи гарячі краплі в прозору глибінь.
Діавара простяг руки до ясного кружала, глибоко зітхнув і зашепотів палко, жагуче, в пружному ритмі:
Рибалка замовк. Прислухався. Полегшено зітхнув.
Ну от і гаразд! Тепер син під захистом. Все зле впаде на нього, на Діавару. А йому що? Вже досить пожив, надивився світа, натрудився. Можна вирушати до предків. Там краще ловити рибу. Ого! Там ще ширший океан! Де ви, духи зла і печалі? Не боюся вас!
Діавара поглянув у воду. Його човен стояв над темно-зеленою заглибиною. В тій смарагдовій чаші сріблом виблискують зграї веселих риб. Поважно пливуть товсті, ситі клаотли — риби-свині, як звуть їх рибалки; велично, ледь похитуючи плавниками, прямують кудись гостроносі, стрункі, костисті руали. То найсмачніша риба! Сьогодні було б до речі спіймати кілька таких. Пригостити рибалок з нагоди народження сина….
