Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 3
Олесь Бердник
— Син! — прошепотіла жінка, любовно пестячи тонкі рученята. — Син, Діаваро!
— Він білий, — теж пошепки сказав Діавара, чомусь оглянувшись.
— А що мені? — розгнівалася жінка. — Що мені до того? Тіанака послала нам сина! Він мій — білий чи чорний!
— Але ж, Ануро, — несміливо мовив рибалка, розгублено чухаючи груди. — Ми чорні… і належимо Чорному Володарю… Ти ж знаєш, як не люблять білих наші володарі! їх роблять рабами…
— Не всіх, — рішуче заявила жінка. — У Чорного Володаря є легіони білих вояків. І мудреці є білі. Не гніви богині, Діаваро! А то забере від нас знову сина!
Дитя всміхнулося, простигло рученята до полум’я, задриґало ніжками.
— Радіє, радіє! — аж захлинулася Анура від щастя. — Неси козяче молоко, Діаваро! Неси хутчіш…
Рибалка метнувся до дверей, вийшов. Незабаром він повернувся з великою глиняною сулією. Відлив трохи густого молока в шапличок. Жінка піднесла посудину до вуст хлопчика. Краплі впали на язичок. Дитина заплямкала, вимогливо закричала.
— Хоче, хоче! — крізь сльози промовила Анура, притискаючи сина до висхлих грудей. — Діаваро! Подякуймо Тіанаці!
Вони стали на коліна, поклали дитину на сіті перед собою і зашепотіли гарячі молитви вдячності…
ЖРЕЦЬ
Настав ранок. Затихла буря. Розійшлися тучі. Тільки легкокрилі хмаринки рожевіли-золотилися на сході. Фіолетово-багряні встали скелі над морем. Над ними ширяли гострокрилі білі чайки.
Діавара підняв сіті, згромадив їх на могутні плечі. Ступивши крок до халупи, відхилив двері.
— Ануро, пливу…
— Тіанака хай береже тебе, Діаваро, — розчулено озвалася жінка.
Вона стояла на порозі вбогої хатини. Діавара вражено дивився на дружину. Як давно він не помічав у неї такого щасливого виразу! Хіба що тоді, коли вони були молоді…
— Чому так дивно глядиш на мене, муже? — ласкаво запитала жінка.
— Бо ти… — Діавара одразу не міг знайти слова, — бо ти нині дуже гарна, Ануро… Ти ніби вдруге стала дівчиною…
Анура спалахнула від щастя. Вона ніжно притисла теплий клубочок до грудей, засміялася стиха. Великі очі жінки заблищали таємним вогнем, бузкові губи здригнулися ласкаво, на чорних щоках заграли цнотливі ямки.
— Так, так, Діаваро, — ледь чутно прошелестіла відповідь. — Ми знову з тобою молоді. Нам є для чого жити…
Жінка задумливо примружилась, ніби дивилася вдалину і, колишучи дитину, протяжно заспівала старовинну пісню матерів Атлантіса, яку давно мріяла заспівати.
