Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 23
Олесь Бердник
— Вітаю тебе, Вайвасвато, — сказала дівчина.
— Господиня вітає раба? — здивувався юнак. — Господиня насміхається?..
— Ти не раб, — тихо промовила дівчина. — Ти вільна людина. Раб той, хто хоче бути рабом. А ти ж не хочеш?
Вайвасвата завмер. Хто говорив йому це саме? І таким же сердечним голосом? Соат. Ну, звичайно, Соат, коханий старий друг, який пішов од нього в країну предків…
Юнак помовчав, несміливо глянув на прегарне обличчя доньки Володаря, прошепотів:
— Наглядачі прозивали мене брудною гієною. Господиня дуже добра, називаючи мене людиною…
Дівчина спалахнула. В погляді її зажевріли іскри гніву. І так же раптово згасли. Привітно подивилась вона на могутню постать Вайвасвати, на його мужнє обличчя і ясні очі, сказала:
— Людина високої душі не назве поганим словом навіть раба. Ті, що кликали тебе так, самі нікчемні. Ніхто більше не назве тебе так, Вайвасвато!
— Я відданий слуга твій, господине, — поклонився Вайвасвата. — Ти повертаєш мені надію…
— На що надію, Вайвасвато?
— На волю…
— Але ж ти вільний, — гаряче зітхнула дівчина. — Я переказувала тобі, що ти можеш виходити в город Золотих Воріт. Я вірю тобі…
— Так, так, — сумно підхопив Вайвасвата. — Ти віриш мені. І я не зраджу твоєї віри. Я повернуся. Та я б не хотів будь-якого рабства — ні з ланцюгом, ні без ланцюга. Твоє рабство, господине, ніжніше, але воно все’дно рабство…
— Вайвасвато, ти збагнеш згодом, що це не так. Ти можеш хоч зараз бути зовсім, зовсім вільним. Я можу зробити це. Я навіть дам тобі знак Володаря, з яким тебе ніхто не торкне пальцем. Ти зможеш повернутися додому, на свій острів…
— Правда? — загорівся Вайвасвата. — Господиня не обманює мене?
— Ні, Вайвасвато, — сумно зітхнула дівчина. — Але не зви мене господинею. Ім’я моє Маруіра…
— Не смію, — похнюпився Вайвасвата. — Я знаю своє місце. Ти високого роду, вчена, прегарна й вільна. А я — темний раб, який не знає нічого…
— Не знає нічого, — прошепотіла Маруіра. Вона всміхнулася якійсь своїй думці. І раптом запитала: — Вайвасвато, а ти любиш квіти?
Юнак здивувався нежданому запитанню, трохи помовчав, потім знизав плечима.
— Я дивуюся їм…
— Чому?
— Не збагну. Як вони тут?
— Де тут, Вайвасвато?
— На землі, господине… Де так страшно й тяжко, де ллється кров і стогнуть люди. Вони ніжні й прекрасні. І завжди веселі. Кожної весни виростають знову в красі й величі. Хоч навколо, як і раніше, смерть і тортури…
— Дивно говориш, Вайвасвато…
— Не знаю. Я так мислю.
— Я думала про щось подібне, — сказала Маруіра. — І читала в старих рукописах.
— Читала, — протяжно сказав Вайвасвата. — Мені навіть слово це незнайоме…
— Читати — означає розбирати знаки, записані на папірусі. Ті знаки передають слова, якими ми обмінюємось. В словах записується древня мудрість. Минуле земного круга, битви, знання про людей, рослин і тварин, про зірки й сонце, про місяць і небеса…
Я ніколи не знатиму того, — похилив голову юнак.
— Чому?
— Хто ж навчить мене?
— Я, — блиснула очима Маруіра.
— Ти, господине?
— Так. Тільки хай ніхто не знає про це. Згода? Я передам тобі все знання, яке зможу. У палаці велика бібліотека. Я не прочитала навіть десятої частки. Тобі буде цікаво й радісно. А потім, коли ти станеш розумним і мудрим, тоді підеш, куди схочеш, Вайвасвато…