Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 17

— Все’дно не збагну, — похмуро заперечив Вайвасвата. — Чорний Володар має неосяжну владу. Ти лише черв’як під його чоботом. Він господар свого щастя й нещастя. А ти? А я? Ми залежимо від одного його слова…

Старий Соат тихенько засміявся, обняв Вайвасвату за могутні плечі, притис до себе.

— То обмаи. То мара розуму, який не бачить глибин буття, Вайвасвато. Він — Чорний Володар — справжній раб. А ми вільні! Зачекай. Я поясню. Та тільки мої пояснення нічого не допоможуть, коли ти сам не збагнеш. Скажи відверто — чого ти найбільше хочеш?

— Волі! — скрикнув Вайвасвата. — Більше нічого. Ні палаців, ні рабів, ні човнів, ні золота. Волі!

— Чудово, — засяяв Соат. — Мій друже, прекрасно! Тобі й мені не треба нічого. А Чорному Володарю і його воєводам потрібно багато чого! І раби, і палаци, і храми, і поля, і кораблі. їм потрібна влада над людьми, над світом. Як же ти не збагнеш, що вони ніколи не матимуть свободи? Вони раби всього того, без чого не можуть обійтися. Вільний лише той, хто відмовився од усього. Навіть од себе!

— Від себе? Як це?

— Цього не можна пояснити, — сказав Соат. — Це приходить у таку мить, на яку не можна вказати. Як розквітає квітка…

— Ти мудрий, Соате, — гаряче мовив Вайвасвата. — Ти мудрий і добрий. Та я не все розумію. І я не хотів би відмовлятися від себе! Ні! Я хотів би стати вільним і сильним!

— Для чого?

— Щоб зруйнувати, сваволю й рабство! — гнівно відповів Вайвасвата. — Щоб усі люди могли вільно дихати й жити! І щоб були самі собі господарями!

— А що ти бажаєш собі за це, юначе? — спитав старші раб. — За те, що звільниш рабів?

— Нічого, — здивовано сказав Вайвасвата. — А навіщо собі? Коли іншим буде добре, то радісно буде й мені…

Соат засміявся вдоволено.

— Тоді ти теж відмовився од себе, друже мій. Тільки розум твій ще тугий і неповороткий, а серце, як алмаз. Бережи серце, Вайвасвато! Воно приведе тебе до правди…

Юнак болісно роздумував над словами Соата, намагався збагнути їх. Та годі було. Ще мало мозок закарбував знань, ще мало досвіду влилося до чаші душі, щоб зрозуміти таємничі думки старого раба.

Так минали дні й ночі. Вайвасвата метався серед загорожі, як лев по кам’яниці, шукав виходу. Кидався до Соата, палко шепотів:

— Не витримаю, старий Соате! Не витримаю! Треба втікати! Поможи мені!

— Куди втечеш? — сумував Соат. — Ти такий примітний. Одразу спіймають… Одначе треба щось придумати. Шкіру можна пофарбувати. У мене є сік, прихований уже давно… А волосся пострижемо. Ну-ну, леопард! Задушиш! Тихше, а то хтось почує! Бути біді!

Вони знайшли місце в кутку кам’яниці, де ніхто не спав. Почали потроху піддовбувати землю, викидали в стічну яму. Але радість їхня й надія були недовгими. Хтось помітив ті готування і повідомив наглядачів.

Соата і Вайвасвату спіймали на гарячому. На світанку їх люто били ремінням перед юрбою рабів. Наливалися кров’ю багрові смуги на спинах, похнюпившись, стояли раби, і, як завжди, ласкаво сміялося сонце, підіймаючись над океаном.

Повернувшись з роботи, Вайвасвата бився головою об каміння, стогнав від безсилля, рвав на собі волосся.