Читать «У затiнку пальм» онлайн - страница 18

Їм дуже хотiлося показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешнiй хор, познайомився з його керiвником, Григорiєм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства "Україна", що в Києвi. За його непримiтним знаком спiваки — вони, виявляється, сидiли тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорi, на сценi…

Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентина, Буенос-Айрес… Далека чужа сторона i рiднi, близькi люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, i — пiсня, вкраїнська пiсня на березi Атлантики, пiд Пiвденним Хрестом… I спiвали її українцi, бiлоруси, латишi, яких об'єднала доля. I спiвав її iспанець Хуан, який не розумiє по-українськи нi слова, а пiсню от зрозумiв, збагнув, осягнув. Є одна пiсня, пiсня свiту, як назвав її Пабло Неруда, пiсня трударiв. Вона складається рiзномовно, але звучить однаково.

— Передайте в Радянському Союзi, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.

Скiльки слiз, розпачу й надiй за цими словами! Уже, гадалося, кiнець, Захiдна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно — вiйна, Україна в огнi, Росiя в огнi, Бiлорусiя i Прибалтика… На допомогу, брати! Грiшми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рiднi ж там, свої.

— Ая, то була справдi патрiотична акцiя, — каже Домiнго. Вiн трохи забувся буковинської своєї говiрки i тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. — Якби нас, — вiн має на увазi українськi товариства, — не заборонили, можна було б зробити бiльше.

— I моє ремесло стало в пригодi, — розповiдає його товариш Євген Бойко, кравець. — Шив що мiг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, пiджаки. Всiх розмiрiв. Комусь знадобилося, хтось зносив.

Я багато чув про цих людей на дорогiй для мене Волинi, Полiссi, в Галичинi, на Буковинi! Про їхню недолю, поневiряння за океаном… I ось вони i їхнi дiти, онуки — поруч. Низький уклiн вам, чеснi трударi! Це вашi руки роками розчищали тут лiси, орали перелоги, сiяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нинi, пишається Аргентина. Честь вам i хвала! Що не забули рiдного слова, рiдної пiснi, материнського вiзерунку на рушниковi, звичаїв народних. Не забули землi батькiв своїх… I що в чорнi днi воєнного лихолiття подали їй руку допомоги. I за Шевченка та Пушкiна, за Лесю Українку та Франка, чиї iмена живуть у ваших добрих серцях. Спасибi!

Тихо стало. Дiти сидiли на колiнах у батькiв… Що думалося лiтнiм людям тої хвилини?! Тим, котрi ще пам'ятають страшну дорогу за океан ("…заки море перелечу, крилоньки зiтру…"), i тим, хто тiльки чув про країну Днiпра, Бугу й Днiстра, але нiколи не бачив, не чув її солов'їного спiву, зозулиного кування, не бачив її росяних ранкiв… Що їм думалось?..

Потiм їздили нiчним Буенос-Айресом, дивилися на вогнi широчезної тут, у гирлi, Ла-Плати, милувалися Пiвденним Хрестом, що мерехтiв над нами й нагадував про далекi краї, земнi й неземнi, i про людей, цих дивних iстот, що не змогли запримiтити в ньому чогось iншого, а тiльки хрест, знамення початку й кiнця нетривалого свого на цьому свiтi буття.