Читать «Буря на озері» онлайн - страница 9

Вона здивовано підвела й так високі, наче намальовані, брови, либонь, хотіла запитати, чому цей незнайомець так безцеремонно увірвався до садиби, але Шугалій випередив її:

— Коли не помиляюсь, Олена Михайлівна Завгородня? — Жінка кивнула, і Шугалій вів далі: — Я з обласного управління держбезпеки, капітан Шугалій, і, якщо у вас є час…

Жінка дивилася на нього відчужено, наче не розуміла, для чого завітав до них працівник держбезпеки, та нараз повела головою, немов отямилася, й кивнула на двері.

— Заходьте, — мовила несподівано низьким грудним голосом, наче проспівала, — на веранді вам буде зручно, а я зараз…

Вона обминула капітана, вказала на легке, модерне крісло, що стояло біля розчиненого вікна, поклала гладіолуси на стілець поруч і зникла за матовими з візерунками дверима.

Шугалій огледівся. Веранда довга, засклена від самої підлоги, суціль затягнута шторами з багатокольоровими химерними візерунками. На стіні кілька тарілок з персонажами гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», широкий диван під протилежною скляною стіною і полірований стіл перед ним.

Шугалій визирнув у вікно. Попід верандою цвіли троянди, за ними стояла вкрита гуцульським ліжником гойдалка-диван, ліжник був прим'ятий, і товста книжка лежала просто на траві. Видно, її щойно читали, бо поруч стояла склянка з недопитим чаєм, він іще не встиг охолонути і ледь помітно парував.

Рипнули двері, повернулась Олена Михайлівна. Вона зняла фартушину — була в сукні такого ж шовку, як і хустка, і в черевиках на низьких підборах. Поставила гладіолуси у високу, товстого жовтуватого скла вазу й сіла на диван у глибині веранди, осмикнувши на колінах короткувату для її віку сукню. Нічого не сказала, тільки дивилась очікувально, і Шугалій побачив у її очах чи то тривогу, чи глибоко прихований страх. Втім, він міг і помилитися, жінка сиділа досить далеко, у темному кутку, і риси її обличчя мінилися від сонячних відблисків, що пробивалися крізь візерунчасті штори.

Капітан волів, щоб Олена Михайлівна сиділа поруч на стільці, та був у гостях і мусив задовольнятися, принаймні попервах, скромною роллю непроханого відвідувача. І все ж пересунув крісло трохи праворуч, ближче до столу, торкнувся темної, мало не чорної квітки, попестив пучками оксамитову пелюстку й запитав:

— Здається, «туркана»? — Колись і від когось чув, що існує такий сорт темно-червоних гладіолусів, на цьому, фактично, й кінчалися його знання в квітникарстві, але був певен, що такий несподіваний початок розмови йому тільки на користь: завжди намагався знайти щось таке, що дозволило б подолати первісний бар'єр відчуженості між незнайомими людьми, а сестра Завгороднього, безумовно, кохалася у квітах.

Справді, Олена Михайлівна блиснула на нього очима зацікавлено й заперечила:

— Ні, це досить рідкісний сорт — «елегія». Примхлива квітка, потребує легких грунтів і підживлення, але красива, чи не так?

— Дуже, — ствердив Шугалій і кивнув на відчинене вікно, за яким звисали заквітчані ліани: — Уперше бачу, мені подобаються.