Читать «Тривожний крик папуги» онлайн - страница 4

— Коко, припини — людей побудиш! — я замахав на нього руками, і папуга змовк.

Він легко пересідає з бильця на жердину, яку йому підставив, і я відношу його в клітку. Після чого прочиняю двері на балкон, а сам іду в ванну. Пружні струмені прохолодного душу вибивають з тіла рештки тривожного сну, я відчуваю навіть голод.

Папуга, почувши шум води, починає «говорити».

— Ігор, Валерка, баба Ніна, хочу моркви, кукуріку! — він завжди реагує на плюскіт води, щось у нього пов'язане з тим плюскотом. — Вітаю вас! Вітаю вас! Баба Ігор! — а це вже елемент творчості. Ігор почувши, як він викрикує оте «баба Ігор», заходиться від сміху.

…У палаті Ігор і хлопчина-підліток. Хлопчина спить, а Ігор лежить важко дихає. Його очі зараз невиразного кольору. Він змучено посміхнувся, спробував звестись на лікті, але я його стримав:

— Лежи, лежи, — я нахилився і торкнувся губами чола, — гаряче.

— Ну, що — є температура? — запитав Ігор. Він знає, що я на дотик майже точно визначаю температуру.

— Є,— кажу коротко.

— Я тебе спочатку не впізнав. Думав, лікар. Ти в білому, як лікар.

Мовчки дивлюся в Ігореве личко і мені щось боляче стискає горло. Як він змарнів! Попеляста чупринка прилипла до скроні.

— Мені цієї ночі снилися кажани, — його очі синішають, з них неначе сходить полуда. — Я на-ловив їх повен лантух. А потім на мене напала їхня мама-кажаниха. Вона звалила мене і боляче тисла на груди. Вона дуже важка.

— Ти ж вирвався від неї? — намагаюся по-своєму витлумачити сон.

— Ні, врятував Кока. Він налетів на кажаниху, і вона втекла.

Папуга його вірний охоронець. Колись мама за якусь провину шмагонула Ігоря паском. Птах, що на той час блукав по кімнаті, шулікою кинувся на неї і вп'явся в потилицю. В неї й зараз рубець від дзьоба. Навіть сварити Ігоря не дозволяє. Він, коли не в клітці, дзьобає за пантофлю Ігоревого кривдника; і покрикує, точнісінько як мама, тільки слів не розбереш, крім останнього «га?» Мама сварить у запитальній формі: «Чи я тобі не казала робити уроки, га?» Інколи Ігор, аби побавитись, плигає мені на шию і тоді папуга, як за командою, теж нападає на мене, але я в таких випадках завжди на чатах і відбиваюся від нього рушником або газетою.

Помічаю, що Ігор хоче про щось попрохати.

— Привези Коку, — говорить він. У словах стільки надії, що я не зважуюсь відмовити одразу.

— Поговорю з лікарем, — кажу.

— А коли лікар дозволить, привезеш?

— Привезу.

— А як ти гадаєш, він дозволить?

— Не знаю.

Якийсь час ми мовчимо. По Ігоревому личку видно, що він про щось думає. Потім озивається:

— Лікар може не дозволити.

— Чому? — питаю.

— Бо в них на Коку немає халата, — він говорить серйозно і це мене трохи розвеселяє.

— Напевне, що немає,— говорю я.

— А ти поший. Ти ж умієш шити. Пілотку ж бо мені пошив.

— Пілотку пошити простіше ніж халата на папугу.

— Ну спробуй. Мені так хочеться, щоб Кока був зі мною… — В нього на очах сльози.

— Гаразд, — кажу. — Я поговорю з лікарем. Гадаю, він не відмовить.

Від вранішнього проміння ширма на вікні нагадує розпечену фольгу, зайчик, що прослизнув між нею і стіною, затанцював на обличчі Ігоревого сусіди і той, постогнавши, розклепив очі. Він дивиться на мене і в його очах тане сон.