Читать «Тривожний крик папуги» онлайн
Віктор Савченко
Віктор Савченко
Тривожний крик папуги
— Добрий день! — це хрипкувате вітання чую щодня, повернувшись додому.
— Добрий день, добрий день! — відповідаю якомога чіткіше.
— Ігор! — долинає радісне в коридор.
— Це не Ігор, це Олесь, — кажу, перевзуваючись у пантофлі.
— Лесю, вітаю вас, Лесю! — але це вимовляється хоч і голосно, проте; сухо, неначе вітання господаря, до якого прийшли небажані гості.
На телевізорі, столі й підвіконні легкий шар пилу. Навіяло знадвору: вікно прочинене ще з ранку. Папуга розгорнув крила, тріпотить ними, ніби збирається летіти. Ангельські крила. Всі відтінки зеленого й синього. Я певен, богомази, малюючи ангелів, примальовували їм саме папужачі крила.
— Рая! Ігор!
— Немає, Коко, ні Раї, ні Ігоря. Рая на гастролях, Ігор у лікарні… Скучив, лишень? Зажди, зараз випущу.
Папуга діловито вилазить з клітки, чіпляючись дзьобом за дроти. Вже на кухні я чую, як він пе-ревальцем, постукуючи кігтиками, дріботить до мене. Почувши шкварчання яєшні, зупиняється, сторожко веде оком. «Гех!» Різко кричить. Уже третій день, як він ухопив на язик оте «гех!» Перехожі зупиняються, почувши ті хрипкі звуки. Мабуть, так він висловлює неспокій. Мені також тривожно. Уже тиждень як Ігор у лікарні. Поліпи. Операція нескладна. Тільки боязно за серце.
— Ігор! — Кока оглядає всі закутки на кухні і, поквоктавши, іде в кімнату. І так до самого смеркання, аж поки не посаджу його в клітку, нишпоритиме по квартирі, гукаючи Ігоря, та бур-мочучи своє «Кокоч-ко-чко…»
Папуга до Ігоря просто липне. Ігор іде на кухню — птах слідом, Ігор — у ванну, птах, по-тупцювавши, просовує голову в щілину між одвірком і дверима… «Коко, ти чого підглядаєш?» — верещить Ігор. «Ко-кочко-чко…» — відповідає птах. Так він говорить, коли чимось заклопотаний.
Поки я вечеряв, Кока обійшов обидві кімнати, коридор, покрутився біля ванни і зараз, зважаючи на його збуджений вигляд, почне своє «Гех, гех!» Так і е. Та й горлає ж!
— Коко, припини, бо зажену в клітку!
Мого голосу зовсім не чути за тим криком.
Я набираю в жменю води і хлюпаю на папугу. Він замовкає, перелякано озирається, не може втямити, звідки на нього впало те лихо.
Я напівлежу в кріслі перед телевізором. З голови не виходить Ігор. Сьогодні йому видалили таки поліпи й аденоїди. Син втрачав свідомість. Потім жар, температура — сорок. Лікарі стривожені, особливо кардіолог. Розпитував про вузлувату пляму на лікті лівої руки — наслідок опіку, який підточив серце…
У коридорі телефон. Щосекунди він ладен забити на сполох. Якщо Ігореві погіршає, мені одразу зателефонує медсестра.
До звичного вуличного гамору раптом долучилися дитячі голоси. Кока, що весь вечір сидить сумирно у мене над головою, на спинці крісла, захвилювався. «Ігор!» — голосно кричить. Птах відгукується на дитячі голоси, ніби то голоси його крилатих родичів. Коли до Ігоря приходять друзі і вчиняють калабалик, папуга неначе перетворюється на хлопчика: бігає за ними, пурхає, викрикує їхні імена і в тому щебетанні не більше логічного зв'язку ніж у суперечках Ігоревих друзів. У такі хвилини здається, що у птаха стільки ж дитячого, як і в дітей пташиного. Зараз Кока нервово топчеться на бильці крісла, цмокаючи, гейкаючи, і знову волає: