Читать «Останній сигнал» онлайн - страница 37

— Хто знає цю жінку, відгукніться. Хто знає причину її горя, негайно повідомте, хто знає, чим їй можна допомогти?

Я знав цю жінку, я здогадувався про причину горя. Але я боявся, що цього разу навіть служба допомоги — найпоширеніша служба на Землі — не зуміє допомогти.

Степ-Степанович дихав важко, з присвистом. Великі виразні риси обличчя спотворювалися судомами. Його левова голова то підводилася з подушки, то опускалася, ніби він вглядався у щось і не міг побачити або на когось чекав. Він дивився на нас очима, сповненими болісного напруження, відчайдушного зусилля, і не бачив нас. Лікар, який стояв за його спиною, розвів руками…

Юрко кусав губи, Майя безсило опустила руки на коліна, дружина Степ-Степановича дивилася кудись поверх його голови. І всі ми думали, думали, намагаючись знайти вихід із пастки.

В діагнозі сумніватися більше не доводилося, стільки разів він був перевірений. Власне кажучи, я міг би визначити його раніш, якби не був таким впертим. Міг би передбачити його ще тоді, коли ми розпочинали дослід. Адже пам’ять послаблюється не через вік, а через вантаж. І дитина запам’ятовує краще, ніж дорослий, в основному тому, що в її “коморі” багато вільного місця, що дошка її пам’яті чиста, вільна від записів і кожне слово на ній виразно видно. Але я помилився, вважаючи, що коли людина забуває про щось, то вона зовсім викидає це з осередку пам’яті, вивільняючи її для нового вантажу. Пам’ять нічого не викидає. Вона тільки посуває це у віддалені кутки комірок, часто спускаючи їх у найнижчі поверхи, роблячи переміщення, щоб асоціативні галузі завжди мали поблизу, “під рукою”, те, що на даний момент важливіше. А коли момент змінювався, знову робилися переміщення багажу пам’яті. У хвилини складних теоретичних розрахунків людина пам’ятала про логарифми і синусоїди, а в хвилини небезпеки в її пам’яті раптом зринали давно забуті відомості про те, як гасити пожежу або як перебиратися через багнище. Пам’ять людини багатогранна, рухлива, скупа і небезмежна. Дві останніх її властивості й загрожували нам.

Тепер я розумів, що коїлося зі мною і з Майєю, чому я не міг запам’ятати нових відомостей. Чому бачив жахливі сни, де плуталося минуле й сучасне. У Майї, як видно, стан був ще гірший, тому вона і поводилася так дивно.

І зовсім погано довелося Степ-Степановичу. Його пам’ять завантажила в свої комори всі ті мільйони біт інформації, на які була спроможна і… перевантажена йшла на дно.

Це не можна було назвати хворобою — так виявлялися властивості наших організмів. І щоб боротися проти цього, потрібно було боротися проти самих себе.

Я дослухався до тиші страшного чекання, і мені здавалося, що тхне митами, які залишилися тільки в зоопарках. У нас зоставався єдиний вихід, але говорити про нього було важко. Він називався “змив пам’яті” — звичайно, не всієї, а її частини, але це було те ж саме, що відітнути частину своєї особи, адже наше “я” — це в основному те, що ми пережили і запам’ятали.

— Щоб врятувати його, — я не впізнав власного голосу, — ми змиємо пам’ять випромінюваннями у вузькому діапазоні…