Читать «Останній сигнал» онлайн - страница 35
Игорь Маркович Росоховатский
В моїй пам’яті наче й не було їх, хоча вони, безперечно, мають бути саме там…
Несподівано завітали в гості Юрко й Алла. Додзвонитися по відеотелефону вони, звісно, не змогли, бо коли б Юрко не заводив мову про сабантуй, я завжди змінював тему розмови.
І ось вони прийшли “на правах завойовників”. Юркові великі вуха постійно рухалися, та він намагався не виявити хвилювання, метушився, надто вже бадьоро виголошував:
— А пам’ятаєте ту лижну прогулянку? Майя, знаєш, де тепер твої колишні лижні супутники? Нулик та Віктор працюють на штучному супутнику Венери, а Петро Авдюхов живе у підводному місті. Між іншим, він член Вченої Ради Землі.
Замовк на хвилинку, одразу ж про щось пригадав і весело вигукнув:
— А як ти їх тоді провчив! Що може бути гіршого за невідомість!
…Ми всі говорили лише про далеке минуле. Воно хвилювало нас більше, і ми пам’ятали його краще, ніж сьогодення. Тут і таїлася біда, про яку ми намагалися не думати.
Нарешті Юрко і Алла попрощалися. Ми вийшли проводити їх. Алла наспівувала якусь пісеньку, та мені здавалося, що їй невесело.
Повільно, не дивлячись один на одного, ми з Майєю поверталися з вечірньої прогулянки додому. У передпокої нашого будинку сидів у кріслі якийсь юнак. Його обличчя вкривала типова для космольотчиків червонувата засмага. Він підвівся і пішов нам назустріч. У нього були довгі ноги, ступав він непевно, ніби намацуючи підлогу.
— Добрий день, — сказав юнак, не знаючи куди подіти руки.
Він трохи випинав губи, ніби ображався на когось.
— Я ваш сусіда, — відрекомендувався він. — Мене звуть Кімом. Працюю космольотчиком на вантажних…
Я чекав, що скаже ще ображений юнак.
— Хотілося б поговорити з вами обома, — він благально дивився на нас. Навіть крізь червонувату засмагу на його обличчі проступав рум’янець.
— Говори, — не надто люб’язно озвалася Майя.
— Нещодавно одружився, — сказав він, з викликом дивлячись на нас.
— Вітаю.
— Дружина чекає дитину.
— Тобі краще порадитися з лікарями, — зауважила Майя.
— Але… тут лікарі не допоможуть…
Людина просить допомоги. Серед моїх сьогоднішніх сучасників відгук па таке прохання спрацьовував як безумовний рефлекс.
— Якщо ми зможемо… — сказав я.
— Так, так, саме ти і вона, — він вказав поглядом на Майю. — З вашим досвідом. Ви більше, ніж хтось інший, — він зрадів, подолавши рубіж.
— Розумієте, вона стала нервовою, вередливою. Якби ви змогли зайти іноді, поговорити з нею. Просто завітати в гості і…
Ми а Майєю перезирнулися.
— Зараз? — запитав я.
Він посміхнувся, і обличчя його стало задоволеним. Ми пішли за ним.
— Тут неподалік. Хвилин двадцять, якщо бігти.
Ми побігли, збиваючи росу з трави. Нам стало весело. Давно вже я не бігав ось так в гості до незнайомої людини в незрозумілою місією.
— Ось ми і вдома, — сказав він, пропускаючи нас у свій дім. Молода жінка підвелася назустріч, подала руку:
— Магда.
Вона радо посміхнулася, ніби давно вже чекала на нас, Я відчув за всім цим таємницю, якийсь хід. Ми говорили про спортивні змагання в Африці, про проблему навчання, — Магда виявилася викладачем естетики в школі першого ступеня. Перейшли до питань виховання…