Читать «Двоє над прірвою» онлайн - страница 5

Над майданом запала зловісна тиша. Здається, було чути биття власного серця. Володя з подивом відчув, що в нього перестала боліти щелепа, яка ще годину тому не давала спокою. Видно, страшна нервова напруга переважила і заглушила тілесний біль.

Тим часом есесівці уважно, аж двічі, перелічили в’язнів і наказали сідати на машини. Отже, повезуть з табору. Але куди?

В’язні залізли в криті брезентом кузови, на задніх сидіннях повсідалися охоронники-есе-сівці — і колона рушила.

Їхали мовчки, ніхто не промовив жодного слова. Рівномірно, без натуги, бо дорога йшла з гори в долину, працювали мотори, гули шини коліс, лопотіло під поривами вітру брезентове накриття.

Хвилин через п’ятнадцять зупинилися. Вокзал. Есесівці позіскакували з машин на землю і наказали в’язням вилазити.

Хоча було ще дуже рано, на пероні вже стояли пасажири — жінки, старі, підлітки. Вони їхали на роботу за двадцять, за п’ятдесят, а то й за сто кілометрів — в Ерфурт, у Готу і навіть у Ейзенах. Ні голосних розмов, ні сміху, ні метушні. Ніяких емоцій. Незважаючи на те, що війна невмолимо наближалася до кордонів рейху, що багато міст лежало в руїнах внаслідок бомбових ударів американської та англійської авіації, що ніхто вже не вірив базіканням фюрера та рейхсміністра Геббельса в чудо-зброю, яка забезпечить Великонімеччині перемогу, рядовий німець про довжував сліпо, механічно виконувати свій обов’язок: працював десять—дванадцять годин на добу, регулярно одержував на картки хліб, маргарин, цукор, справно ніс добровільно-примусову службу по нагляду за чужоземними робітниками та по виявленню “ворожих державі елементів”.

В’язнів вишикували в кінці перону. Довкола стали есесівці.

Куц поглядом показав на поїзд з військовою технікою, що з гуркотом ввірвався в цей час на станцію і, не зупиняючись, на повній швидкості промчав на схід.

— Причепитися б! За добу чи за дві були б біля фронту! Ех!

Володя заперечно похитав головою, показав на смугасту робу.

— В такому одязі?.. Не зробиш і ста кроків, як схоплять і розстріляють на місці! Ми люди поза законом!..

— Я це знаю… Але ж серце рветься на волю!.. З концтабору втекти неможливо або майже неможливо, — бачив, як охороняють? А з етапу — можна…

— Теж нелегко… Хіба дуже пощастить… Вони замовкли.

До перону, стишуючи хід, підійшов пасажирський поїзд. Спалахнули електричні ліхтарі. Знялася звичайна в такому випадку метушня: одні виходили з купе (в німецьких вагонах кожне купе має свої двері назовні), інші заходили. Молоді гарненькі провідниці, в чорних шерстяних штанях, добре підігнаних по фігурі піджаках і фасонних беретах з одноголовим німецьким орлом, слідкували за порядком під час посадки.

У хвості ешелону кілька товарних вагонів — для чужоземних робітників. Сюди й загнали всіх в’язнів. Наказали сісти на підлогу. Охоронники з автоматами напоготові стали на дверях. Блокфюрери всіх трьох блоків зайшли в пасажирські вагони.

Бемкнув на пероні дзвін. Паровоз подав протяжний сигнал — і поїзд рушив.