Читать «Чорний екватор» онлайн - страница 46

У халупі було брудно й вогко. На старих напівзотлілих матах в кутку лежало кілька чоловік, справжніх скелетів. Деякі попідводили голови. Як тільки трималися ці великі голови на тонюсіньких шиях!

Глянувши на них, Антоні відсахнувся.

— Не бійся, — байдуже сказав сержант, — не сьогодні-завтра вони віддадуть кінці, і вам буде просторніше… Це вже трупи.

Антоні сів на мату, але відразу ж схопився: навколо кишіли паразити. Він вискочив з халупи.

— Ні, я тут жити не зможу, — звернувся він до сержанта.

— Це вже ваша справа, — з філософським спокоєм відповів той. — Ночуйте проти неба. Ніхто вам не заборонить. Тут жити привільно, йди куди хочеш: не втечеш! До берега п'ять миль, а в воді — крокодили, які несуть вахту ретельніше, ніж вартові. Але хмари мошви все одно заженуть вас під покрівлю.

Сержант пішов.

Антоні стиснув зуби. Дика лють розпирала йому груди. Тільки тепер він цілком зрозумів трагізм свого становища. Його менш вибагливі супутники, вже немолоді негри, лишилися в халупі. А він стояв посеред зеленого лужка і не знав, що робити. Понад берегами шуміли широкі плавні — очерет, папірус, папороть. Десь за їх зеленою стіною чувся плескіт хвиль. У голубому глибокому небі пливли легенькі білі хмарини — там було стільки простору, стільки волі. Антоні похилив голову і глухо застогнав. Краще б зразу смерть від кулі, ніж повільне угасання, повсякденне відчуття, що ти стаєш трупом, тліном, землею!

Потім оглянувся. Навколо зеленіла густа трава, літали різнобарвні метелики, пташки. І це здавалося таким незвичайним на цьому острові, що він аж усміхнувся. Хвилинна слабість минула, серце знову забилося розмірено й спокійно. Що ж, треба жити й тут! І вижити!..

Біля халупи стояло вряд кілька десятків лопат. Він узяв одну, оглянув майданчик недалеко від табору і розпочав роботу.

З конусоподібних сірих халуп повилазили на траву всі, хто ще міг рухатись, і дивилися на білого дивака.

Антоні різав дерен на плитки і складав з них, як із цегли, халупу. За дві години стіни висотою в півтора ярда були складені. Лишалося їх накрити — і пристановище для ночівлі буде готове. Але дерева для перекриття на острові не було, і Антоні вирішив використати папірус, очерет, траву та папороть.

З лопатою на плечі він пішов до берега. Просто в черевиках увійшов у воду і почав підсікати міцний зелений очерет і тригранний папірус із пишними султанами на верхівках. Шорстке листя різало руки й обличчя, але Антоні заглиблювався все далі в плавні — там шумів високий триметровий очерет. Ось блиснула чиста вода. Озеро! Антоні розгорнув зарості — і перед ним відкрилася неозора гладінь. Тільки на обрії вузенькою смужкою синів далекий берег.

Антоні задивився, задумався і трохи було не поплатився за свою необережність. Щось сильно стукнуло в держално лопати, яку він виставив уперед. Антоні мало не впав, але встиг відскочити на крок назад, і якраз вчасно: перед ним майнула зубата паща молодого крокодила. Антоні сторчма ударив його лопатою просто в пащу. Зашумувала вода, затріщав очерет. Крокодил, засліплений від болю, завертівся на прорубаній доріжці. Антоні вдарив ще раз, і крокодил зник у каламутних хвилях озера.