Читать «Чорний екватор» онлайн - страница 45

— Ні, навіщо ж… Я сама… До побачення.

— До побачення! Вітайте місіс Ніксон і Майкла!

Дженні повільно вийшла з кабінету і зачинила за собою двері. Капітан постояв кілька хвилин, прислухаючись. Знадвору донісся гуркіт мотора — Дженні поїхала. Тоді Кребс викликав Блека.

— Ну, Джон, ти просто артист! — вигукнув він. — Так розіграти інтермедію! Ха-ха-ха! Але скажи, будь ласка, на лихо ти відправив цього Райта в концтабір?

— Я його не відправляв, — усміхнувся Блек. — Він ще тут! До речі, тепер можна відправити?

— Безперечно, і натякни комендантові табору, що, хоч це й білий, а полегкостей йому не повинно бути. В «Чорний екватор» його, на острови!

— А куди того чорношкірого, що проявив таку великодушність?

— Карумбу? Ну, з цього я спочатку спущу шкуру, а потім, якщо він ще дихатиме, відправимо теж у «Чорний екватор» на закуску крокодилам! Можеш уже зараз написати йому вирок… Ну, років тринадцять, абощо… Я оце збирався до нього на побачення. Може, підемо разом?

— Звичайно!

— Ну, то ходімо! Візьмемо ще й сержанта Сміта, він мастак на різні вигадки, коли йдеться про те, щоб полякати чорношкірого!

Капітан Кребс поклав у кишеню пістолет, і вони, весело розмовляючи, вийшли з кабінету.

ПЕКЛО НА ОСТРОВІ

Лікаря Антоні Райта разом з десятком в'язнів-негрів кинули в поліцейську машину і відправили в Кисуму. Машина була закрита, і в ній стояла нестерпна задуха, їдкий пил, що здіймався від струсу на вибоїнах, змішувався з липким потом і брудними патьоками спливав по тілу. Голод і спрага подвоювали страждання.

В Кисуму прибули пізно ввечері. Як тільки в'язні вилізли з машини, їх оточили полісмени і хистким трапом перевели на катер, що стояв біля чорного причалу. Свіжий вітер приємно обвівав зморені тіла. Антоні на повні груди вдихав вологе повітря, що пахло рибою і водоростями, і намагався не думати про майбутнє. Навколо були такі мирні краєвиди, над безмежною далиною озера так яскраво мерехтіли голубуваті зорі, таким звичайним і милим був плескіт хвиль, що блискучі наручники і мовчазні полісмени з рушницями напоготів здавалися неприємним, диким сном.

Вийшовши з затоки Кавірондо, катер наблизився до одного з низьких болотистих островів і зупинився біля причалу, освітленого прожектором. В'язні зійшли на м'яку вологу землю, що, напевно, декому з них мала стати могилою. На невисокому підвищенні чорніло кілька дощаних бараків. В'язнів привели туди і замкнули в тісній, смердючій кімнаті. Вранці до них заглянув комендант — блідий маленький чоловічок. У нього був приступ малярії, і він в'яло махнув рукою.

— Оформіть їх, сержант!

Сержант, що супроводив коменданта, наказав в'язням роздягнутись і поставив кожному на лівому плечі клеймо червоною фарбою. Потім номер і прізвище в'язня сержант записав до товстої книги. Антоні став повноправним членом табору смертників, як він його назвав в думці.

Той самий сержант одвів їх у глиб острова. Там, на зеленому лужку, стояло десятків два негритянських халуп, їх привели до одної з них.