Читать «Чорний екватор» онлайн - страница 33
Володимир Кирилович Малик
— Я не можу собі пробачити, що умовив тебе їхати зі мною, — прошепотів Антоні.
Дженні усміхнулася. Вона все ще не вірила, що з ними може статися щось лихе.
— Я певна, що ми вирвемося з лабетів цих розбійників. Треба тільки дочекатися ночі.
— Я теж певен, — сказав Антоні, хоч насправді не вірив у те, що говорив. — Але треба бути готовими до найгіршого… Це, певно, мау-мау. Як безглуздо все це трапилось!
Опівдні полоненим принесли обід: кукурудзяних коржів, шматок цупкого м'яса і холодної води з гірського джерела. І знову нестерпне чекання невідомого. Антоні так і не зміг нічого з'ясувати. З куреня їх не випускали, а вартові не відповідали на жодне питання.
Сонце вже опускалося за дерева, коли Антоні й Дженні почули надворі галас. Обоє припали до щілини в стіні. На галявині зібрався великий гурт озброєних негрів. Усі вони були чимось збуджені, всі разом кричали, і гамір був такий, що Антоні не міг нічого розібрати.
Раптом серед гортанних вигуків пролунало англійською мовою:
— Не маєте права! Пам'ятайте, за мене буде страчено тисячу негрів!
І знову зчинився галас. Але тепер люди підійшли ближче, і окремі вигуки стало чути виразніше.
— Важна птиця, коли оцінює себе так дорого!
— На шибеницю його!
— Відтяти йому голову!
— Тихше! Тихше!
Антоні ловив кожне слово. Негри говорили мовою кікуйю, яку він добре розумів. Юрба поволі пересунулася вбік. Тепер Антоні і Дженні побачили серед натовпу негрів англійського офіцера — високого, плечистого блондина. Він щось говорив, швидко жестикулюючи. Слів його не чути було, але жести красномовно свідчили про те, що офіцер погрожує своїм ворогам.
Те, що сталося в наступну мить, було жахливе.
До гурту підійшов негр з мішком і щось сказав. Юрба люто закричала. Вгору знялися десятки чорних рук. Прибулий вийняв з мішка людську голову і підняв її високо, щоб усі бачили. Вражені негри замовкли і з жахом дивилися на закривавлену голову товариша.
Офіцер скористався з цього. Він дужим ударом звалив негра, що стояв позаду, вихопив у цього з рук довгий ніж і стрімголов кинувся в кущі. Навперейми йому вибіг конвоїр, але тут же впав з перерізаною горлянкою.
Негри, мов шалені, кинулися за втікачем. Затріщали кущі. Галявина спустіла. Тільки двоє вартових біля куреня залишилися. Вони насторожено прислухалися.
Галас у лісі поволі стихав. Вогонь розгорівся, відблиски його падали в курінь, і Антоні побачив широко розплющені очі Дженні.
— Мені страшно! — прошепотіла вона.
Хвилин через п'ятнадцять з лісу викотилась юрба. Посередині, опустивши голову, йшов офіцер. Руки його були зв'язані.
— Повісити! Повісити! — лунали вигуки.
— Не дивись, Дженні, це видовище не для тебе, — промовив Антоні.
Дженні заплющила очі, а Антоні знову припав до щілини.