Читать «Чорний екватор» онлайн - страница 32

Антоні кинувся вниз по східцях. У цю мить згори пролунав грізний окрик інспектора поліції:

— Гей, ви там, гультіпаки, годі ляси точити! Знайшли місце для анекдотів!

Коли Антоні спустився вниз, там уже нікого не було. Він обернувся до капітана, що поспішав за ним, глянув на його трохи збентежене обличчя і остаточно переконався в правдивості своїх здогадів: Кребс добре знав цей голос і був дуже зацікавлений в тому, щоб його власник не потрапив на очі Райту.

Вражений цим відкриттям, Антоні мовчки кивнув головою інспекторові і вийшов з поліцейського управління.

Дженні чекала його в машині. Антоні розповів їй про все. Вона зблідла і тихо спитала:

— Що ж ти тепер думаєш робити?

— Вивести негідників на чисту воду, — відповів він і додав: — Дженні, ми ще встигнемо сьогодні з'їздити в Найробі, якщо ти хочеш мені допомогти. Я про все розповім губернаторові! Я не облишу так цієї справи!

Дженні не суперечила. Антоні сів за руль, і через півгодини вони залишили смугу території, заселеної білими плантаторами, і в'їхали в густий тропічний ліс, що пишно розрісся по уступах плато. Антоні про всяк випадок приготував гвинтівку і збільшив швидкість. Дорога звивалася попід горою, обминаючи червонуваті скелі і глибокі ущелини.

На одному з перевалів Антоні зупинився: впоперек дороги лежало звалене дерево. Лікар виліз із машини, оглянув перешкоду. Дерево було не товсте, але гіллясте, — годі було й думати самому чи навіть з Дженні відтягти його вбік. Треба шукати об'їзду або ж обрубати гілки і переїжджати прямо через дерево…

— Антоні! — раптом скрикнула Дженні.

Він оглянувся і опинився між двома дужими неграми. З вигляду це були масаї. Один тримав карабін, другий — пангу. Погляди їх нічого доброго не віщували.

Такі ж самі негри вже порядкували в машині. На дорогу полетіли рюкзак і гвинтівка. Антоні кинувся до машини, але в груди йому вперлося дуло карабіна. Антоні зупинився, приголомшений несподіваним нападом.

— Що вам треба? — запитав він мовою кікуйю.

Негри хитнули головами.

— Ходімо! Там узнаєш!..

Гвинтівка Антоні перекочувала до високого негра, який, очевидно, був командиром групи. Він щось гукнув: ще кілька негрів вискочили з кущів і покотили машину з дороги в гущавину.

Антоні закипів злістю.

— Негідники! Що ви думаєте робити з нами?

— Тихше, бвана, це тобі не на плантації покрикувати на батраків, а в джунглях, — відповів один. — Тут поліція тебе не почує і не прибіжить на допомогу!

Антоні зрозумів, що сперечатися марно.

Їх повели в глиб лісу. З півгодини продиралися крізь хащі, поки не вийшли на велику, похилу галявину, яка одним боком упиралася в стрімку, порослу чагарником кручу, а другим — у зарості очерету над лісовою річкою.

Під кручею стояв великий курінь, зроблений із гілляк, скріплених ліанами, і вкритий банановим листям. Посеред галявини горіло вогнище. Навколо нього сиділо чоловік десять негрів. Побачивши білих, вони посхоплювалися з місць, закричали і оточили полонених. Негри обшукали Антоні й Дженні і відвели в курінь. Біля входу стало двоє вартових. Про втечу нічого було й думати.