Читать «Викрадений» онлайн - страница 4

"Деві, Деві, — думав я, — та чи бачив хто таку чорну невдячність? Невже ти можеш на саму лише згадку про знатність забути своїх давніх друзів і їхню прихильність до тебе? Як тобі не соромно!"

Я сів на камінь, з якого щойно встав добрий священик, і розгорнув пакунок, щоб подивитися на подарунки. Щодо того, що він назвав кубічним, я не мав жодного сумніву, — це, безперечно, була кишенькова Біблія. Те, що він називав круглим, виявилось одношилінговою монетою, а третій подарунок, який мав допомагати мені так чудово і здоровому, і хворому протягом усього мого життя, був аркушик цупкого рудого паперу, де червоним чорнилом було написано таке:

"Як виготовляти конвалійну воду. Поклади квітки конвалії в біле вино і дай настоятись. Настій приймай при нагоді по одній або дві ложки. Він повертає дар слова тим, у кого відібрало мову після паралічу. Він допомагає при подагрі, заспокоює серце і зміцнює пам'ять. Квітки ж поклади в слоїк, щільно закрий його і на місяць постав у мурашник, потім витягни, і тоді побачиш у слоїку виділену квітками рідину, яку й зберігай у пляшечці; рідина корисна Для здорових і хворих, для чоловіків і для жінок".

А нижче власною рукою священика було дописано: "Також при розтягненій жилі слід утирати; а при кольці приймати по одній столовій ложці щогодини".

Я, певна річ, посміявся з усього цього, але в сміхові моєму відчувалося хвилювання. Швидше почепивши свій клунок на кінець ціпка, я перебрів річку й піднявся на пагорб на другому березі. Нарешті я вийшов на зелений широкий битий шлях, що тягся по вересовищу, і кинув останній погляд на Ессендінську церкву, на дерева навколо священикової оселі й на цвинтар, де спочивав прах моїх батька й матері.

Розділ II

ШООЗ-ГАВЗ

Перед полуднем третього дня, зійшовши на вершину пагорба, я побачив перед собою всю країну, що тяглася схилом до самого моря, а посередині цього схилу — місто Единбург, яке курилося, наче піч для випалювання цегли. На замку майорів прапор, а в затоці плавали або стояли на кітвах кораблі. Хоч відстань була чимала, я міг усе ясно розгледіти, і від побаченого моє селюцьке серце завмерло.

Незабаром я минув вівчарську оселю, де мені не дуже чемно пояснили, як дістатися до Кремонда; таким чином, запитуючи то одного, то другого, я прямував уздовж Колінтону, тримаючись весь час на захід від столиці, поки не вийшов на шлях, що вів до Глазго. Тут, на мою превелику втіху та подив, я побачив полк, що маршував під звуки флейт; попереду на сірому коні їхав старий червоновидий генерал, а позаду йшла рота гренадерів у шапках, схожих на папську тіару. Вигляд червоних мундирів і звуки веселої музики сповнили мою душу радістю буття.