Читать «Викрадений» онлайн - страница 21

Коли ми піднялися на вершину гори, я перейшов дорогу і звернувся до дядька:

— Мабуть, слід попередити вас, сер, що ніякі сили не примусять мене зійти на борт отого вашого "Завіту".

Дядько наче прокинувся зі сну.

— Га? Що таке? — перепитав він. Я повторив свої слова.

— Гаразд, гаразд, — погодився дядько. — Нехай буде по-твоєму. Чого ми стоїмо? Тут страшенна холоднеча, і до того ж, якщо не помиляюсь, "Завіт" уже готується вийти в море.

Розділ VI

ЩО СТАЛОСЯ В КВІНЗФЕРІ

Як тільки ми підійшли до заїзду, Рейсом провів нас сходами нагору, в маленьку кімнатку з ліжком. У коминку горіло яскравим полум'ям вугілля. Було так жарко, як у печі. За столом біля коминка сидів високий, смуглявий, статечний на вигляд чоловік і щось писав. Попри страшенну жароту в кімнаті на ньому була товста морська куртка, застебнута на всі ґудзики, і висока волохата шапка, насунута на самі вуха. Я ще ніколи не бачив, щоб хто-небудь, навіть суддя під час розгляду справи, мав спокійніший і само-впевненіший вигляд, ніж цей капітан корабля.

Він зразу ж устав і, підійшовши до Ебінізера, подав йому свою величезну руку.

— Ви зробили мені велику честь своїм візитом, містере Балфор, — промовив він гарним низьким голосом. — Я дуже радий, що ви прийшли вчасно. Вітер ходовий, невдовзі почнеться відплив, і ми ще до того, як стемніє, побачимо вогні на острові Мей.

— Капітане Гозісен, — зауважив мій дядько, — у вас дуже жарко в кімнаті.

— Така вже моя звичка, містере Балфор, — відповів шкіпер. — Я від природи мерзлякуватий, у мене холодна кров, сер. Ні хутро, ні фланель, ні навіть гарячий ром не зможуть підняти того, що називають температурою. Те саме, сер, буває і в більшості людей, що, як то кажуть, засмажилися в тропічних морях.

— Авжеж, капітане, — погодився дядько. — Своєї природи не зміниш.

Та сталося так, що ця капітанова звичка відіграла велику роль в моїх нещастях. Хоч я й дав собі слово не спускати ока зі свого родича, але мені так кортіло глянути ближче на море і я так погано почувався в цій задушній кімнаті, що коли дядько запропонував мені зійти вниз і трохи погуляти, я, йолоп, послухався його.

Я вийшов на вулицю, лишивши їх обох за пляшкою і великим стосом паперів. Перейшовши дорогу навпроти заїзду, я спустився на берег. Вітер віяв у такому напрямку, що до берега докочувались тільки маленькі хвилі, трохи більші від тих, що бувають на озері. Але тут росли незнайомі мені трави: одні — зелені, інші — бурі й довгі, а деякі з маленькими пухирцями, які лускали в мене між пальцями. І навіть так далеко від моря, в затоці, відчувався напрочуд солоний і збудливий запах морської води. "Завіт" почав напинати вітрила, що жужмом звисали з рей, і все бачене навіювало мені думки про далекі подорожі й незнані країни.

Я дивився і на матросів у човні, кремезних, засмаглих людей; декотрі були в сорочках, інші в куртках, а дехто з барвистими хустинами на шиї. В одного з кишень визирали два пістолі, двоє-троє матросів були озброєні сукуватими дрючками і в усіх за поясом стирчали ножі в піхвах. Я згаяв трохи часу в розмові з одним із матросів, що здавався не таким одчайдухом, як його товариші, і між іншим спитав, коли відпливає бриг. Він сказав, що корабель вирушить у дорогу з відпливом, і висловив радість, що вони, нарешті, вийдуть з порту, де немає ні шинків, ні музик. Усе це матрос супроводив такою жахливою лайкою, що я поквапився відійти від нього.