Читать «Викрадений» онлайн - страница 14

Оскільки шотландський фунт дорівнював англійському шилінгові, різниця від цієї поправки була досить значна. Крім того, я розумів, що вся ця історія — брехня, вигадана з якоюсь метою, якої я не міг розгадати; тому я навіть не намагався приховати глузливого тону, коли відповідав йому:

— О, ви помилялися, сер! Фунтів стерлінгів, напевно!

— Я це й хотів сказати, — буркнув дядько, — фунтів стерлінгів! І якщо ти на хвилинку вийдеш із кімнати поглянути, яка сьогодні ніч, я дістану гроші й тоді покличу тебе.

Я виконав дядькове прохання, презирливо посміхаючись над його певністю, що мене так легко обдурити. Ніч була темна, і лише кілька зірок мерехтіли над небокраєм. Між далекими пагорбами глухо стогнав вітер. Я подумав, що наближається громовиця і погода, очевидно, зміниться, але навіть не уявляв собі, яке величезне значення це матиме для мене ще до того, як настане ніч.

Покликавши мене в кімнату, дядько відрахував мені в руку тридцять сім золотих гіней, решту ж, кілька дрібних золотих і срібних монет, затримав у руках, але в останню хвилину душа його не витримала, і він поклав їх у кишеню.

— Ну от, — промовив він. — Тепер бачиш! Я дивак і дивно поводжуся з чужими, але слова свого додержую, і ось тобі доказ цього!

Дядько здавався мені таким скупим, що я онімів від цієї несподіваної щедрості й не міг знайти слів, щоб висловити свою вдячність.

— Жодного слова! — сказав він. — Не треба ніяких подяк. Мені подяки не потрібні. Я виконую свій обов'язок. Звичайно, не кожен зробив би так, але мені приємно (хоч я й обачний чоловік) віддати належне синові мого брата; приємно думати, що тепер ми порозуміємось, як і годиться таким близьким людям.

Своєю чергою, я відповів йому теж якомога великодушніше, але весь час сушив собі голову, що ж буде далі і чому він розлучився зі своїми дорогоцінними гінеями, бо навіть мала дитина не повірила б його поясненню.

Потім дядько знову скоса глянув на мене.

— А тепер, — мовив він, — послуга за послугу.

Я сказав у відповідь, що готовий довести свою вдячність у будь-якій розумній мірі, і замовк, чекаючи якоїсь неймовірної вимоги. Та коли дядько, нарешті, наважився заговорити, то сказав тільки (досить справедливо, на мою думку), що він старіє і стає кволим, а тому сподівається, що я допоможу йому поратися в будинку і в садку.

Я відповів, що радий прислужитися йому.

— Гаразд, — зрадів дядько. — Почнемо відразу ж. — Він видобув з кишені іржавий ключ і подав мені. — Ось ключ від башти в самому кінці будинку. Потрапити в неї можна тільки знадвору, бо та частина будинку не закінчена. Увійди в башту, піднімися сходами вгору й принеси мені з горища скриньку. У ній папери, — додав він.

— Можна взяти з собою свічку, сер? — спитав я.

— Ні, — сказав він з хитрим виглядом. — У моєму домі не можна запалювати вогонь.

— Гаразд, сер, — погодився я. — А сходи там у порядку?

— Сходи чудові, — заявив він і, коли я вже виходив з кімнати, додав: — Тримайся ближче до стіни, поручнів там нема. Але східці дуже зручні.

І я вийшов у темряву ночі. Вдалині ще завивав вітер, хоч біля будинку не відчувалося навіть його подиху. Безпросвітна темрява огорнула все навколо, і я був радий, що міг рухатися попід стіною, поки, нарешті, дійшов до дверей башти в кінці недобудованого крила. Я встромив ключа в замкову дірку і ледве встиг повернути його, як раптом без жодного подиху вітру чи звуку грому все небо на якусь мить осяяла блискавиця, а потім знову запала непроглядна темрява. Мені довелося затулити рукою очі, щоб знову призвичаїтись до темряви, і я ще був напівосліплений, коли зайшов у башту.