Читать «Вулиця Без світання» онлайн

Місто горіло. Горіло не від бомбардування або снарядів, його підпалювали…

Головним проспектом з шаленою швидкістю мчав «оппель-капітаи». Перед ксьондзом ІІшемінським і унтер-штурмфюрером Бреге, що їхали в ньому, постало жахливе видовище. Біля величезного п'ятиповерхового будинку саме в цю мить зупинився бензовоз. Із кабіни вискочив солдат. Розбив одне з вікон першого поверху і, направивши в нього шланг, послав усередину будинку струмінь бензину. Автоцистерна рушила з місця. Другий солдат щось кинув у будинок, і звідти вирвався язик прозорого полум'я. Через кілька секунд весь будинок гуготів у вогні. А команда «факельників» уже орудувала біля сусіднього будинку — високого, з великими вікнами особняка. Тремтливі тіні шугали по тротуару. Багряні відблиски зловісно спалахували в скельцях окулярів ІІшемінського. Рев полум'я заглушав навіть гуркіт бою, що точився на підступах до східної околиці міста.

Пшемінський перехрестився.

— Пекло, справжнє пекло, — сказав він німецькою мовою.

— Не залишати ж усе це більшовикам, — заперечив Бреге. — Вони повинні зустріти зону пустелі. Такий наказ.

— Розумію і не ремствую. Наказ треба виконувати. Всі засоби годяться в боротьбі з цими…

Пшемінський не доказав, але жест стисненої в кулак руки був красномовнішим за слова.

— Попереду стрілянина, — обернувшись, коротко повідомив шофер.

— Зупиніться.

Коли шофер загальмував, Бреге прислухався.

— Так, стріляють. Зверніть праворуч і постарайтесь вибратися на шосе бічними провулками.

— Слухаю! — шофер круто повернув машину і, не засвічуючи фар, не зменшуючи швидкості, помчав вузенькою вуличкою.

— Прокляті партизани, — злісно промовив Бреге. — Не встигли підійти радянські війська, як усе місто повстало.

— А ви не чекали наступу? — спитав ксьондз.

— Ще вчора було тихо. А сьогодні вночі з'явились їхні танки, відразу ж за ними — піхота.

— Вони про все домовилися заздалегідь. У нашому кварталі стрілянина почалася десь об одинадцятій годині вечора, після нальоту бомбардувальників. Партизани ломилися до мене в костьол, довелось тікати. Я навіть не встиг захопити список.

— Ви не взяли список?! — Бреге з тривогою подивився на Пшемінського.

— Я не встиг, — виправдувався ксьондз.

Зовсім близько, кварталів за два, закрякали міни, затріскотіли постріли, загриміли вибухи гранат. Пшемінський перехрестився.

— Як ви думаєте, пощастить нам вибратися?

— Не знаю, — сказав Бреге. — Нічого не знаю.

— Це жахливо!

Унтер-штурмфюрер не відповів.

— Скільки прізвищ в списку? — після хвилинної мовчанки спитав Бреге.

— Багато, точно не пам'ятаю.

— І там сказано, що ці люди працювали на нас?

— Звичайно. Їхні прізвища, адреси, клички, паролі, стаж — усе.

— Прокляття! Треба було б хоч знищити його.

— Я не мав часу спуститися в підземелля! Довелося тікати в самій сутані. Партизани вбили б мене, — роздратовано промовив Пшемінський.

— Це правда, — погодився Бреге. — На їхню милість вам розраховувати не доводиться.

— Отож! Та список не знайдуть. Він схований у надійному місці. Про тайник знаю тільки я.