Читать «FM Галичина» онлайн - страница 17

Але велика мудрість мандрованого була в тім, що просив він лиш того, що кожен мав, але воно не було необхідним. Бо кожен, хто зрізав калину з-під снігу, міг обійтися без неї тоді, коли слід було віддати її чоловікові зі снігу. Згодом я побачив, що все довкола нашої хати тримається на цьому принципі — дати тим, хто просить, те, що можеш віддати, але просити, уміти просити лиш те, що тобі дійсно можуть дати. Це власне те, що називається екологією — знанням про життя в однім спільнім домі.

Мурашки прокладали свої шляхи через цукор, і їх ніхто не топив, миші гризли горіхи, оси вибудовували гнізда на стриху у теплі, яструби могли собі вибирати якихось курчат, їжакам і вужам ставилося молоко у тарілочці. Птахам залишалося частину чорної горобини. Лиликів ніхто не зганяв з піддашшя. Зайці прибігали по кору і рештки капусти. Для сарн І оленів завжди знаходилися серед зими сіно і сіль. Кротячі нори не заливалися окропом.

Ми всі жили разом, всім усього вистачало, і всі були щасливими. Ми могли покладатися один на одного. І могли утримувати спільними зусиллями не одного мандрованого, який просив лише калини з-під снігу, а отримував значно більше.

21.12

21.12 Сьогодні мороз. Я вбраний досить легко — без подвійних штанів, без светра і в осінній куртці. На ногах — тонкі черевики, на голові берет. Без шалика і без рукавиць. Я багато ходжу по дворі, але мені не холодно. І я не можу зрозуміти, чому навіть при такому морозі в армії страшенно мерз. Хоч був значно краще вбраний. Мерзли всі, досить було постояти годину на снігу, і вже відлітали ноги, руки перемерзали від кількох хвилин без рукавиць, холодно було всюди. Видно, кількість внутрішнього тепла якось залежить від ступеня вільності, від залежності чи свободи.

В армії я щиро був переконаний, що пекло зовсім не гаряче, а навпаки — страшенно студене. Ми жили у броньовиках і в спеку. Тоді всередині залізного пуделка було майже 80°. На броні ми смажили яєчню, руки постійно були попеченими від необачного доторку до перегрітого металу. Але все це здавалося поверхневим — тобто таким, що впливає лише на твою поверхню, твою оболонку. Разило, нищило і мучило лише шкіру. Холод був значно глибиннішим і першопричинним. Найсуттєвіше він випорожнював тебе — щоб самому стати вмістом твоєї форми під час багатоденних автономних виїздів. Автономні — це означає лише тебе, твій БТР, лише малесенький генератор для радіостанції, який не може дати тепла, лише сніги, мороз і ліси. Тоді починалося пекло. Тоді пекло. Пекло зсередини, від костей, ти відчував кожну свою клітину, наче пляшку з водою, виставлену на мороз. Починався відчай, від якого міг тікати, але не міг втекти. Бо тепла ніде не було, а в тобі був лід. Я вискакував з теплого панцерника, на внутрішніх стінах якого поростала крига, у відкриту ніч, бо здавалося, що всередині мороз тебе задушить, а ще холодніший відкритий простір не такий страшний, як замкнутість і скутість. Замерзало на лід усе, що було у флязі, замерзав хліб, замерзав навіть папір. Назвати це холодом я не наважуся. Це було межею, болем, чистотою, висвяченням, новонародженням. Це було життям. І саме це було пеклом. Бо воно було нескінченністю, безмежністю, конструкцією і звучанням цілковитої тиші. Це було безумством. Мороз робив із наших голів калік. Але ця історія буде вже завтра.