Читать «FM Галичина» онлайн - страница 16

19.12 Кожен сніг — це передовсім об'єм. Але кожен Дії А снігопад — це рух, динаміка. Тому сніг вимірюється сантиметрами товщі і кубічними метрами, а снігопад — часом і інтенсивністю. Тобто у кожного снігопаду мусить бути свій хронометр — пісковий годинник, клепсидра, зміна товщі снігу на даху, іншій незайманій ділянці чи метеорологічній станції. Час, поки падає сніг, мусить вміщатися у чийсь інший час. І він це дуже вдало робить. Була зима без снігу. Хоча місто, перенасичене найрізноманітнішими деталями, поводило себе так, ніби точно знало — незабаром буде снігопад. І він почався за кілька годин перед тим, як стало темно. За п'ятнадцять хвилин усе стало білим. Спочатку у повітрі, а лиш потім — на площинах. Хоча коли біло у повітрі — вертикально, то здається, ніби дуже біло І на площинах — горизонтально або дещо похило. Через ще трохи часу сніг назбирався на складках — між гілками у ринвах, на балконах. Ще через певний проміжок відрахованого часу сніг уже налипав навіть на тих лініях, де неможливо лежати, а треба липнути І триматися. Наступний жест снігу — він уподібнився до павутини, тобто обволікав якісь невидимі основи розікладених у повітрі геометричних фігур зі слабко вираженими контурами. Скажімо, дерева і лінії комунікацій. Ще трохи, і рівень снігу почав долати стовбури. Передовсім почав із пнів — вони найскорше стали непомітними, прикритими.

І тут раптом усе припинилося і перемінилося на протилежність — полегшено розійшлися порожні хмарки, які викинули весь свій запас снігу, прояснилося. Почало гріти сонце. Весь шар снігу танув, незалежно від того, на якій поверхні він накопичився — горизонтальній, вертикальній, похилій чи мерехтливій. В один момент сніг почав робитися водою. Змінилися годинники — таймер снігу перетворився на клепсидру теплої води. І тоді я зустрів бабусю. Вона йшла дуже повільно. По хліб і молоко. Крок за кроком долала вона цих півкілометра. Вона вийшла з хати ще перед снігопадом, а тепер, коли вже все топилося — верталася. Вона була найдосконалішим хронометром, суперметео-ділянкою. На її старомодному, ще передвоєнному капелюшку зафіксувалося все, що відбулося за останню годину — двадцять сантиметрів снігу, котрі випали щільно, але не топилися на цій автономній ділянці. І бабця, і її капелюх, і рівень снігу, на ньому були архаїзмом, як і кожен таймер, який завершив свій відлік.

20.12

20.12 Це було тридцять років тому. Точно пам'ятаю, бо спрацював той самий проявник — страшно інтенсивний сніг. Коли починав падати такий густий сніг, то на нашу гору — дорогою, викладеною ще австрійським камінням, і вздовж якої було прокладено фосу, по якій влітку стікала вода, а зимою збирався сніг, то тією дорогою, коли починав падати сніг, на нашу гору обов'язково виходив один і той самий чоловік. Він мав довгу сиву бороду, завжди був убраний у фуфайку і кирзаки. У руках тримав кирзову ж торбу, подібну не на мішок, а на течку. Це був єдиний мандрований жебрак, який з'являвся на нашій горі. У нього був свій пароль — «Дайте калинки», — казав жебрак. Йому давали пучки калини, нарізані з-під снігу, коли ягоди солодкі, напружені і готові вистрілити соком від кожного необачного доторку. Звичайно, що калина була якоюсь надзвичайно глибокою метафорою. Навіть дипломатією. Просячи лише калини, він видавався не прохачем, а виконавцем якоїсь незвичайної і незрозумілої місії. І дипломатія полягала в тому, що, крім калини, йому давали пообідати, випити чарку смерекової настійки, трохи яблук, пучок часнику, якихось сушених яблук або сливок чи грибів у довгому коричневому конверті, в яких з Варшави присилали газету «Наше слово».