Читать «20 000 льє під водою» онлайн - страница 2
Жюль Верн
Через два тижні, на відстані двох тисяч льєвід останнього пункту, “Гельвеція” Національної компанії і “Ханаан” компанії “Роял Мейл”, зустрівшись в Атлантичному океані між Сполученими Штатами і Європою, сигналізували один одному про чудовисько, що перебувало під 42°15? північної широти і 60°35? довготи на захід від Грінвічського меридіана. При одночасному спостереженні вирахували, що довжина цього ссавця дорівнює мінімум трьомстам п’ятдесяти англійським футам, бо “Ханаан” і “Гельвеція”, кожний розміром у сто метрів від форштевнядо ахтерштевня, були значно менші за нього. Тимчасом найбільші кити, що часто зустрічаються біля берегів Алеутських островів, Куламака і Умгули, були завдовжки не більше п’ятдесяти шести метрів.
Ці повідомлення, що надходили одне за одним, нові спостереження, проведені з трансатлантичного пароплава “Перейра”, зіткнення між кораблем “Етна” і чудовиськом, протокол, складений офіцерами французького фрегата “Нормандія”, дуже важлива зйомка, зроблена з борту судна “Лорд Клайд” штабом командира Фітц-Джемса, — все це глибоко схвилювало громадську думку. В деяких країнах з феномена тільки жартували, а в країнах, що вели пожвавлену морську торгівлю, ним дуже зацікавилися.
Скрізь у великих містах чудовисько ввійшло в моду; про нього співали з естрад кафе, з нього глузували в газетах, його зображували в театральних виставах. В усіх газетах з’явилися, за відсутністю справжніх зображень, рисунки вигаданих і невигаданих величезних істот, від білого кита, жахливого “мобі-діка” гіперборейських країн, до дивовижних кракенів (восьминогів), які могли щупальцями обплутати судно в п’ятсот тонн і потягти його на дно океану. Наводили навіть записи старих часів, думки Арістотеляі Плінія, які допускали існування таких чудовиськ, норвезькі розповіді єпископа Понтоппідана, повідомлення Пауля Геггеди і, нарешті, свідчення Харінгтона, чия щирість не викликала сумнівів про те, що він, перебуваючи на борту “Кастілляна”, побачив у 1857 році величезного морського змія.
Тоді почалася в товариствах учених і наукових журналах нескінченна полеміка між віруючими в існування чудовиська і скептиками. “Питання про чудовисько” розпалило уми. Журналісти, що висловлювали наукові погляди, в боротьбі з журналістами, що вправлялися в дотепності, вилили потоки чорнила під час цієї пам’ятної кампанії, а дехто навіть пролив дві-три краплі крові, бо в полеміці про морського змія дійшло до особистих образ.
Протягом шести місяців війна тривала з перемінним успіхом. На солідні статті Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської Академії наук, Британської асоціації, Смітівського інституту у Вашингтоні, на дискусію журналів “Індійський архіпелаг”, “Космос” абата Муаньє і “Вісті” Петерманна, на наукову хроніку великих газет Франції та закордонну дрібна преса відповідала невичерпними жартами. Її дотепні журналісти, пародіюючи вираз Ліннея, наведений противниками чудовиська, твердили, що “природа не створює дурнів”, і умовляли своїх сучасників не приписувати природі створення восьминогів, морських гадюк, “мобі-діків” та інших істот, що існують в уяві п’яних моряків. Нарешті, в статті однієї дуже грізної сатиричної газети найулюбленіший з її редакторів накинувся на чудовисько, як Гіпполіт, завдав йому останнього удару і прикінчив його серед вибуху загального реготу. Дотепність перемогла науку.