Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 8

Ведмеді обдерли з нього тільки м'ясо — з кістками впоратися не змогли.

Над цим ідолищем звисав примерзлий до блискучої стелі двадцятисажневий плезіозавр — панцирний крокодил з довгою лебединою шиєю, стозубою щелепою і гострим хвостом. Лід посріблив і його.

Не дивно, що це видовище приголомшило й самих ведмедів. Чудове, величне вражає й тварину, А ведмеді досі жили тут у темряві, тільки нюхом відшукуючи скарби печери.

А які величезні були ті скарби!

Довкола з кожної стіни крізь лід окреслювалися контури найдивовижніших прадавніх тварин (яких не відшукаєш у жодній класифікації). Тіла їх заховані в льоду — назовні стирчать тільки страхітливі голови.

М'ясо цих велетнів їстівне. Двадцять тисяч років зберігається воно в льоду. А запаси його такі великі, що важко навіть помітити, чи з'їли вже щось ведмеді з цього невичерпного складу. Бідолашні, вони з муками здобувають кожен шматок, язиком злизуючи лід, поки доберуться до їжі. Каторжна робота! Я приніс їм звільнення. Ведмеді мучилися, намагаючись вилизати з льодової скелі тіло жирного мастодонта — допотопного слона. На моє щастя, до м'яса вони ще не добралися. Це дуже важливо. Адже й домашня тварина сердиться і навіть готова вкусити свого господаря, коли той заважає їй їсти. І навпаки, тварина стає лагідною, коли бачить, що її збираються годувати.

Я насамперед захистив свої сани від будь-якого нападу — розпалив вогонь у триногому чавунному казані і поставив казан на вантаж. Вогонь тримав ведмедів на безпечній відстані. Після цього я взяв кайло, залізний лом, повісив на плече лампу й заходився визволяти мастодонта. Своїм знаряддям я легко зробив у льоду таку щілину, з якої можна було добути одну ногу велетня.

Шинка, якій дві тисячі років!

Знаючи, що найсмачнішим шматком слонового м'яса є нога, я відрубав від неї шмат завбільшки в двадцять п'ять фунтів і сокирою відсік півстегна. М'ясо було ще свіже.

Ведмеже плем'я весь час з побожним переляком сиділо довкола і нетерпляче облизувало морди.

Всі змушені були чекати спокійно, бо коли хтось ворушився, я повертав лампу в його бік, і від сліпучого світла ставала сумирною і найдикіша тварина. Першу, найкращу частку, я дав королівській парі. Це була лапа слона. Однак, раніш я сам покуштував м'яса. Воно було добре на смак, але тверде, як підошва. Мені стало ясно, що я не зможу мати спільної кухні з ведмедями. Потім я відтяв стільки шматків, скільки нарахував приборканих хлороформом ведмедів. Найбільші шматки дістала вісімка, що тягла сани. Цих я особливо хотів привернути до себе. Приборканих ведмедів легко можна було впізнати по слідах від намащених риб'ячим жиром нашийників.