Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 59
Мор Йокаи
Замислившись, сів я на скелі і поглядав на ті безладної форми тумани, що заволокли південний обрій.
Бебі раптом побігла вперед і завила дивним, страхітливим ревом.
З півдня повіяв прудкий вітер. Одночасно посилилися вибухи вулкана. Небо ще дужче почервоніло, сірі, фіолетові тумани на півдні почали розпливатися.
Що це? Чи це мені привиджується, чи, може, я бачу сон?
Передо мною стоїть «Тегетгоф»!
І до того ж, близько, мабуть. Ні, мої очі розплющені, я не сплю, бо добре бачу дві труби, щогли з реями, бачу мотуззя, амбразури й гармати.
Через кілька хвилин тумани знову нависли над землею, і корабель зник.
Але я не міг помилитися! Бебі також не помилялася. Вона стрілою примчала до мене і, мов навіжена, пустилася в танок, виючи на радощах, що побачила наш корабель. Отже, сумніву в цьому не повинно бути.
Ведмедиця терлася біля моїх ніг, наче сама просила, щоб я сів на її спину. А коли я це зробив, Бебі підстрибнула й помчала в напрямку, де показався силует корабля.
Та все ж я ще не був певний, чи корабель то перед нами. А можливо, це міраж. Однак ми все далі заглиблювались у тумани, втішаючи себе лише тим, що заграва вулкана допоможе нам знайти зворотний шлях.
Простір, через який мене мчав мій вірний скакун, теж дуже змінився. Льодові поля набрякли, і нашу путь перетяла широка смуга води. Ми мусили переплисти її, а далі знову довелося дряпатися по крижаних заторах, яких раніше не було тут. Раптом я побачив перед собою корабель.
«Тегетгоф» стояв перед нами на відстані двох пострілів з гвинтівки. Здається, що він спочивав на тих самих крижинах, на яких ми його й залишили.
Але який гамір, яке життя вирувало на кораблі! І в найщасливіші свої часи не чув «Тегетгоф» такого гомону. Тисячі альбатросів, зимородків, пінгвінів укрили його палубу, розсілися довгими рядами на реях щогл, ганяли по бортах, виглядали з ілюмінаторів, коливалися на корабельних канатах. Ці створіння заволоділи всім кораблем.
Та як потрапив «Тегетгоф» на сушу?
А він і не потрапляв! Суша сама підповзла під корабель.
Вибух вулкана й великої підземної нафтової маси високо підкинув частину суші, що пливла на кризі. Суша змістилася на кілька миль, підпливла під затори льодового поля, на яких стояв «Тегетгоф», і підняла їх. Водночас суша відірвалася й від льодового континенту, а морська течія й вітри понесли її далі на північ.
Льодовий затор, на якому колись застряв «Тегетгоф», набагато зменшився. Виходить, лід тане. В заторі видніються глибокі ями, що їх вимила вода. Вода, яка витікає з-під крижаних заторів, між крижинами й скелями суші утворила ціле озеро, вірніше — затоку.
От на цьому озері й кишіло різне водяне птаство.
Коли я знову потрапив на палубу «Тегетгофа», то, припавши до неї, цілував її, немов знайшов свій рідний край. Я обіймав щогли, труби, немов рідних братів.
Крім птахів, на нашому кораблі не було жодної живої істоти. Ведмедів або прогнав, або знищив вибух газів. Тільки птахи залишилися й розквартирувалися на кораблі. Птахи півночі такі добрі й сумирні, що їх можна ловити руками. Вони знайшли захисток на цій великій споруді й гніздилися між вітрилами. В чохлах я знайшов гусячі яйця і набрав їх повні кошики.
