Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 58

Кам'яновугільна гора Дутвейлері куриться вже півтори сотні років, однак це не заважає людям жити на ній і навіть вирощувати у зігрітому підземним вогнем грунті південні квіти і тропічні фрукти. Отже, вогонь мене не хвилює. Хай він турбує моїх нащадків.

Та згорання вугілля має ще й інші наслідки. Від нього наш острів рухається вперед. Палаюче узбережжя розтоплює кригу льодового моря, й наш острів прокладає собі шлях між нею.

Вірогідно, що оскільки тепло на тому боці острова, де діє нафтовий вулкан, розріджує повітря, то густіше повітря з другого боку невпинно штовхає острів далі. Гори на ньому тепер правлять за вітрила.

А що ж сталося з землею? Які зміни викликав у ній цей грандіозний вибух нафти?

Коли в Америці, в знаменитій пенсільванській нафтовій долині відкривають нову нафтову свердловину, то по всій окрузі гасять вогні, бо скважинами спочатку виходить горючий газ. Якось при відкритті скважини забули погасити вогні в кузні, що була метрів з двісті від колодязя. Газ спалахнув, і за хвилину вигоріло геть усе навколо радіусом у цілу англійську милю. Дві сотні людей перетворилося в попіл, і на поверхні землі не залишилося жодного дерева, жодної тварини.

Якщо з нафтового колодязя газ виривається через трубу діаметром у двадцять сантиметрів, то з мого вулкана він виходить через широкий кратер.

Наслідком першого вибуху було те, що з гір зникла вся крига, а долини наповнилися озерами.

Коли я бачив гори востаннє, їх верхівки були білими, тепер вони почорніли. Північні схили гір виглядають тепер так, наче по них котяться потоки лави, а з скель ллються вогняні зливи.

Та це була тільки вода, в яку перетворився захований між горами лід.

На оголених верхах гір стирчали безплідні плутонічні скелі. Між ними я впізнав і свої базальти. Були вони вищі від хребта гір майже на двадцять метрів.

На цій землі не лишилося жодної живої істоти.

Ведмеді, яких страшний вибух застав на поверхні землі, перетворилися в попіл, а ті, що заховалися під снігами й кригою для зимової сплячки, задихнулися.

Ми четверо — єдині жителі цього клаптика землі.

В тому, що ми відірвалися від побережжя льодового континенту, я тепер не сумнівався.

Але що сталося в такому разі з «Тегетгофом»? Це турбувало мене тепер найбільше.

Чи знайду я його? Адже досі я пройшов немало. А коли покину гору Ціхі, де в печері залишилися мої запаси та моя Нагама, чи втраплю туди знову?