Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 16

Між шарами сланцю й діоритовою скелею віддалік виднівся вхід до штольні, що, мабуть, була продовженням тієї, якою прийшов я сюди. Інша стіна, за формою — півкуля, відкривала казкову панораму — мозаїчну споруду, підземний королівський палац, що його збудували підземні гноми. Фундаментом цієї споруди був сланець, вкритий білим гіпсом та зеленим малахітом. Подекуди виднілися незвичайно зелені велетенські малахітові брили, серед яких я побачив величезну малахітову скелю, що була більшою за шістсотцентнеровий малахіт з Нижньотагільських копалень. (З неї можна б витесати цілу каплицю!) Величезні темнозелені камені довкола були облямовані синім мідним лазуритом, а ця лазуритова кайма до того ж наче засіяна мідяночервоними зірками, яскравими вісмутовими прожилками, абрикосовими кольорами кобальту. На одному місці шпалеру цього королівського престолу срібною стрічкою перетинав азбест, загаптований чудовими кристалами міді форми чотирикутних зірок, цілих дерев чи розгалужених кущів. А на фоні цього розкішного палацу підземного володаря стоїть трон — суцільна брила міді, заввишки, мабуть, двадцять, завширшки десять метрів. Ця брила більша, ніж та, що її знайшли в Англії, та й розкішніша за ту. Східці до цього королівського трону були утворені з велетенських малахітових каменів.

Передо мною лежали мільйонні скарби.

Коли б гора Ціхі була на п'ятнадцять градусів ближче до екватора, то через двадцять років у тій долині, що простяглася надо мною, красувалося б казкове місто, схоже на те, що його збудував колись біля Тагіла колишній кріпак — коваль Микита Демидов.

Але мене ці мільйонні скарби не тішили: ця печера — моя нова в'язниця.

В цьому казковому палаці мене зацікавила лише темна щілина в голій діоритовій скелі напроти, через яку я сподівався знайти дорогу. Дорога та повинна мене кудись вивести!

Із штольні я легко спустився в печеру. Вниз аж до галереї тягнулися напівпрозорі маси. В них я упізнав брили халцедону. Де-не-де вони мали форму грона, місцями мішалися з агатом.

Щоб обійти навколо палац, не треба було докладати зусиль. Я міг видряпатися на малахітові скелі, міг стати на велетенському мідному престолі. Тільки до тієї діоритової скелі напроти не було жодної стежки.

На дні провалля передо мною лежало озерце, і до діориту я мусив добиратися тільки через нього. Але це озеро було заповнене розчином мідного купоросу. Воно відблискувало темносинім кольором, і в тихому, безвітряному просторі, при сяйві магнію, озерна гладінь здавалася чорним дзеркалом. А коли я кинув у нього камінь, здалося, що то бризнула не вода, а талий сапфір поплив колами хвиль, відблискуючи синім індиго.

Досить було тільки спуститися до цього озера, і я міг би легко перейти бродом до самої скелі на другому боці. Та не знаю чому, але я не мав бажання фарбувати свою шкіру в синій колір.

Необхідно було подбати про якесь знаряддя для переправи.