Читать «Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори» онлайн - страница 8

Бий склянки і тарілки! Гни виделки і ножі! Більбо це не до душі — То трощи йому й пляшки! Скатерки усі поріж! Молоко порозливай! Все вином кропи сміліш! Кісточки порозкидай! Поскидай в казан горшки, Довбнею усі вмасти, А як цілий де лишивсь — По долівці попусти! Більбо це не до душі! Ой, склянки, пляшки, ножі!

Ну, звісно, нічого такого жахливого вони не скоїли; вмить весь посуд був вимитий і поставлений на місця, а гобіт усе крутився й крутився посеред кухні, намагаючись устежити за гномами. Потім усі вернулися до світлиці, де Торін уже курив люльку, поклавши ноги на гратки каміна. Він пускав величезні кільця диму, і, куди велів, туди вони й пливли: вгору димарем, чи за годинник на поличці каміна, чи під стіл, чи колами попід стелею; та куди б не пливли Торінові кільця, їм не втекти було від Гандальфових. Пух! — і менше кільце, пущене з куценької череп'яної люльки Гандальфа, проходило крізь кожне Торінове кільце. Тоді Гандальфове кільце зеленіло з утіхи і верталось до чарівника, зависаючи в нього над головою. Вже тих димових кілець він зібрав коло себе цілу хмару і мав тепер вигляд справжнісінького чаклуна. Більбо закляк, спостерігаючи,— він-бо так любив пускати кільця диму,— а тоді зашарівся, згадавши, як учора вранці пишався тими кільцями диму, що посилав з вітром за Гору.

— А тепер — музики! — розпорядився Торін.— Принесіть інструменти!

Кілі і Філі метнулися до своїх мішків і принесли по скрипочці; Дорі, Норі та Орі видобули флейти десь із своїх плащів; Бомбур сходив у передпокій по барабана; Біфур з Бофуром теж вийшли й повернулися з кларнетами, що їх лишили в кутку разом із ціпками. Двалін з Баліном сказали: “Даруйте, я залишив свою на ганку!” — “То внесіть і мою!” — попрохав Торін. Два гноми вернулися з віолончелями завбільшки з них самих і з Торіновою арфою, загорненою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і коли Торін торкнув струни, враз полилася музика — така несподівана й ніжна, що Більбо забув усе на світі й полинув у темнотні землі під дивними місяцями, далеко за Водицю і геть-геть далеко від гобітівської нори під Горою.

У віконечко, видовбане в схилі Гори, до кімнати полилася пітьма; полум'я в каміні замиготіло — був квітень,— а гноми все грали, й тінь Гандальфової бороди коливалася на стіні.

Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли, а вони все грали. І раптом, не перестаючи грати, хтось один, а тоді ще хтось заспівав; то були глибокі, гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх домівках. Ось приблизний уривок їхньої пісні, якщо без музики це можна назвати піснею:

Далеко, за Імлисті гори, Де наші предковічні створи, Рушати нам, гей, ковалям, Шукати золота комори. Здавен закляття знали гноми, Як били молоти без втоми У глибині, у темнині, Де підземельні снять хороми. Для ельфа й короля людського Кували золота премного, Ловили світ у самоцвіт — Окрасу для меча й чертога. В намиста сріберні низали Квітучі зорі, ще й чіпляли Вогонь дракона на корону, У вічка сонце й місяць бгали. Далеко, за Імлисті гори, Де наші предковічні створи, Рушати нам, гей, ковалям,— Згадаймо золоті комори. Різьбили арфи, чаші гарні, Де не сягали каменярні Людські,— жили, пісні вели, Що й ельфи чуть їх незугарні. Якось-то застогнали сосни, Вітри завили стоголосні, Вогонь ярів, живе все їв, Дерева стали вогненосні. Забили дзвони враз на сполох, Як стій поблідли люди в долах; Драконів сквар, гірш за пожар, Доми пожер, пустив їх голих. Гора та наша закурілась — То гномам доля злая стрілась; Вони втекли в ту мить, коли Над ними стеля обвалилась. Далеко, ген за гори млисті, В оселі тьмаві, кам'янисті Рушати нам, гей, ковалям, По арфи наші пломенисті!