Читать «Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори» онлайн - страница 161
Джон Роналд Руел Толкін
Тоді ельфи Рівенделлу повиходили на стежку і, привітавши чарівника з гобітом, провели їх до Елрондового дому. Там їх зустріли дуже тепло, і чимало цікавих вух бажало того вечора почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Гандальф, тому що Більбо принишк і став сонливий. Більшу частину оповіді він знав, бо сам був там дійовою особою, і чимало тих подій переповів Гандальфові по дорозі та в Беорновім домі. Але час від часу Більбо розплющував одне око й дослухався – коли чарівник розповідав щось таке, чого він іще не знав.
Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф,– почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.
– Небагато мине часу,– казав Гандальф,– і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!
– Це було б і справді добре,– погодився Елронд,– та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.
Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії: і про давні події, і про нові з'явиська, і про те, чого ніколи й не бувало,– аж поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.
Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.
