Читать «Польові дослідження з українського сексу» онлайн - страница 64

Ледi й джентльмени, в цiй країнi, котра вiд по-чаткiв була людським творивом i де авторство кожної людини над власною судьбою є пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни — Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 ро-кiв, — отруїлася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий маєток — 10 мiльйонiв дола-рiв, неабищицю! — на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, — чи їх також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з їхнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога їхнi душi? Темне це дiло — так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергової "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синiв, — есесi-вець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву — щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й маєш! — ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в своє дiло, Ви схотiли стати автором — i порушили пра-вила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся — потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв — чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiї, до якої дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiї на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної вiйни — вiйна дає змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею — видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, — попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, — зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби — чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" — ну й спiймав облизня, i добре йому так), — в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi — психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав — над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?