Читать «Зворотня сторона Демонології» онлайн - страница 50

- Ну, - я хижо вишкірилася, - особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?

Бішоп, ображено:

- Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.

Медді насупилась.

- Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…

- О, ці бабцн, - я підморгнула Бішопові, - вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.

Медді вразила мене своєю витримкою.

- Делі, ходи сюди. До дзеркала.

Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?

- Хочу крові, - невпевнено проказала я, клацаючи іклами.

- Крові? - здивувався Бішоп.

- Крові? - не зрозуміла Медді.

- Ех, - я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, - їм не зрозуміти. Скоти.

Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп - що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.

Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити - наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” - було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…

Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” - прошипіла я, відступаючи в тінь будинку. Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було - забралися, бо час був якраз до вечірні.

- Медді! - заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,- давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!

Медді зреагувала миттєво.

- Зараз, папери приготую.

- Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати - канделябру тримати?

- Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш - то те, то се…

- Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як - не видно моєї наглої пики, як не крути.

Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.

- Делі, що це? - прохрипів вражений Бішоп.

- Це? А, це - квітка апельсина, - Біла квіточка була приколота до сукні.