Читать «Зворотня сторона Демонології» онлайн - страница 30

- Он воно що, - я зосереджено розглядала келих з іскристим нектаром, - може й варто було… А Бішоп таке витворив! Почав матюкатися латиною, від чого, звісно, шестаки полякалися, як прусаки в зоні руйнівної дії домашнього капця і запросилися додому, до тата.

- Це цей твій, демо-но-лог? Екзорцизм влаштував? - Очі Гаела були веселі, як перший день без нежиті, - Ти знаєш, я вже хочу з ним познайомитися. Лисий такий, в окулярах?

- Та ні, - я відчула, як від благодійного впливу солодкого зілля в мені прокидається картярський азарт, - зовсім ні. Він молодий, стрункий, високий. У нього чудові карі очі, а коли він одягає комірець стоєчку…

Гаел обережно поставив свою склянку на стіл і скрипнув зубами.

- Ну, зрозуміло, тоді звичайно, можна терпіти будь-якого придурка.

- Не придурка! - образилася я за заочно завжди зі мною присутнє уособлення невмирущого авторитету, - хоча б тому, що це ставить мене у позицію дурня.

- Логічно.

Пальці Гаела повільно ковзнули вздовж гладенького корпусу пляшки. Я затримала подих, відчуваючи, як тіло наповнюється зрадливою слабкістю. По п’яні (на першій стадії!) так відчуття загострюються, нема спасу! На щастя, я знайшла застосування своїй увазі.

- В тебе каблучка зі справжнім рубіном?

Він простяг мені масивну золоту каблучку для доекзаменації. Камінь, схоже, справжній. На оправі латинкою було вирізьблено: “Університет Герарта, випуск ’61 - ’65”.

- Ти навчався в Амайрані? - вражено запитала я.

- Факультет держ. управління, Університет Герарта, - гордо повідомив він.

Я поміряла каблучку на всі можливі пальці - спадає навіть з великого. Щоби не мучитись всілякими комплексами, я повернула Гаелові його власність. Я ще хотіла запитати - щось важливе, але тут нашу балачку було перервано, і я зовсім втратила линву власної мислі.

- Ей, дами-господа, ви мусіте замовити пісню, - звернулася до нас якась весела жіночка. Одягу на ній було - як на коневі збруї. Символізує лише причетність до людської цивілізації, та мало що ховає навіть від роззброєного ока. Хоча ноги у неї, скажу я…

- А що ви співаєте? - відгукнувся Гаел.

- Естраду, - вона коротко і чітко окреслила репертуар, і відразу до діла, - десять угриків.

- Знаєте щось із міжнародної?

- “Завжди кохатиму тебе”, амайранською.

- Годиться? - це до мене, - Піде, - і поліз у кишеню.

Жіночка, хитаючись, підійшла до музик, що награвали на народних інструментах Яснізорії - гітара, скрипка і банджо - повідомила їм замовлення і звернулася до відвідувачів “Мансарди”:

- Шановні гості! Сьогодні ми вітаємо в нашому ресторані чарівну пару. Молоді люди, вас звати… Ага, отак їх звати. Аплодисменти. Для них я виконаю відому, дещо вже підтоптану, та вічно актуальну пісню “Завжди кохатиму тебе” - але тільки якщо ви танцюватимете. Прошу!

Ну, то вже ситуація така, що довелося танцювати. Правда, то більше виглядало як “не бійся, я тебе не душу, просто ледве тримаюся на ногах” і, відповідно, “спокійно, ситуація під контролем, я тебе тримаю”.