Читать «Кодло» онлайн - страница 61
Марина Соколян
Я вийшла з лекції, роздумуючи над тим, що цей останній механізм вже неодноразово спрацьовував у нашому невеличкому соціумі. І головне, що цьому ніяк не можна протистояти, хіба мати нерви товщиною з корабельний канат. Або гарні транквілізатори… Наприклад ті, що якась контра підсипала Дафні. О, до речі про Дафну! Я пришвидшила ходу аби наздогнати Евана, котрий явно прямував до її кімнати. Еван сторожко на мене покосився.
– Ти не проти, якщо я кілька хвилин побуду з нею на самоті?
– Хочеш розбудити її цілунком? Не пройшло і ста років…
– Та годі! - гримнув він, - Теж мені, поборниця моралі!
– Та хай тобі грець! Дуже треба! Іди і… хоч скач, хоч плач. Тільки поклич, коли вона прокинеться.
– Угу, - люб’язно мовив він, закриваючи за собою двері дафниної кімнати.
Втім, Еван майже відразу визирнув звідти - я не встигла навіть образитись - з обличчям перекривленим, мовби п’явку ковтнув. Виявилося, що в гостях у постраждалої було повно народу: лікар, пан Коннерс, тихо розмовляв паном Артом, який сумний і невеселий, сидів коло дафниного ліжка. Коли ми зайшли до кімнати, він підвів на нас погляд своїх прозорих вампірячих очей і поважно кивнув.
– Добре, що ви прийшли. Дафна вже поволі приходить до тями і скоро зможе говорити.
Еван обійшов ліжко, ставши з іншої сторони, де професор не міг його бачити і корчив звідти різні злобні гримаси. Мені було трохи смішно спостерігати за ним, тож, аби не порушувати урочистої тиші недоречними веселощами, я переключила увагу на постраждалу. Дафна навіть зараз виглядала привабливо: в юному віці сон робить жінок спокійнішими і добрішими, ніж вони є насправді, більше того, навіть найпідступніша мегера виглядає у сні невинною і беззахисною, що не може не стимулювати чоловічий інтерес. Зрозуміло, чого вони товчуться коло ліжка нещасної в таких кількостях…
Дафна заворушилася, зітхнула і нарешті розплющила повіки. Вона обвела очима приміщення і тихо застогнала. Звісно, я теж не була би в захваті, якби, прикинувшись, побачила, що на мене вирячився цілий натовп! Пан Арт взяв її руку в свої долоні і нахилився до ліжка. На Евана я не дивилася, зате дуже добре чула його обурене пихтіння за спиною.
– Дафна, як ти себе почуваєш? - стурбовано поцікавився пан Арт.
– Погано. Таке враження, що голова зараз просто лусне, - манірно поскаржилась вона, переводячи стражденний погляд з Евана на пана Арта і назад, - А що сталось?
– Ти пережила тяжке випробування, - відповів професор, - Невідомі зловмисники напоїли тебе снодійним, викрали і залишили в прихованому приміщенні. Поки що ми не знаємо, хто це був і з якою метою вчинив цей злочин. Але зловмисників неодмінно треба знайти і покарати. Ти пам’ятаєш хоч щось?
– Ні, нічого не пам’ятаю… Лише якийсь неприємний сон… Це було схоже на каземати інквізиції - люди в балахонах, якесь залізяччя… І, вони щось хотіли від мене…
– Вони щось говорили?
– Я точно не пригадую. Якась нісенітниця, здається, звинувачували мене в чомусь. А потім, я пам’ятаю, мені було боляче… Так може це й не сон?