Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 7

Іван кресав вогонь, і це помітили вартові. «Гей ти! - загорлав один із них.- Що там, собако, палиш?»

Іван випростався на повен зріст, був спокійний, хоч і билось у нього шалено серце. «П'ю тютюн димний, - гукнув він.- От поп'ю й ляжу спати!» - «Геть звідси!» - загрозливо прошипів вартовий, а Іван поволеньки пішов до своїх…

– Я гадаю, ваше милосте, - сказала тонко Павучиха, - тепер ми вже не нудьгуватимемо за обідом. Те, що розказує наш гість, таке цікаве! Це трохи чудна казка, я в ній не все розумію, але цікаво…

Вона заморгала, закліпала сірими повіками, і на одній із них навіть сльоза блиснула.

– Чи зручно й вигідно вам у нас, пане? - спитав князь.

– Мені зручно й вигідно, - відповів ґречно Олізар.-Я безмірно вдячний за турботи і, коли зможу відплатити вам оцими нікчемними розповідями, буду щасливий, - він зирнув на Гальш-ку, власне, на крайню з дівчат, яку подумки визнав Гальшкою.- Але… я хотів би попросити у вас… я вісім років не був удома, а там батько, й мати, й сестри мої любі… я хотів би просити вас відпустити мене якнайшвидше…

В покої зависла тиша. Олізар здивовано озирнув усіх. Князь дивився поверх його голови, обличчя його було незрушне й наче сумне; пані Павучиха хитала головою, немов співчувала йому, але погляд її був так само холодний; четверо дівчат видалися чотирма замерзлими в лід бурулями, тільки крайня з них звела вгору плече й загадково всміхнулася. Вояки монотонно жували, одновимірно підносячи до рота по шматку смаженини, кусали м'ясо великими й міцними зубами, і, здавалося, не було їм до цих розмов діла. Слуги позавмирали безтілесними тінями по кутках, і Олізарові здалося, що їх виплетено з павутини.

– Я щось не так сказав?

– Ні, ні, - запоспішила Павучиха.- Це я не те сказала, - вона подивилася винувато на князя і стала подібна до суки, яка лащиться до хазяїна, хоч знає: буде бита.

– Шлях людський, - заскрипів, мов прокинувшись, Розенрох, - то смуга нещасть, бо й часові успіхи, які гріють нас, - це тільки видозміна нещастя. Великодушний той, хто вміє назвати нещастя щастям і жити в тому. На шляху до волі ставиться стільки пасток та силець, що годі бути впевненим, чи подолаєш його. Сильця ті, перевісища, - дух самого подорожнього, адже все відбувається в нутрі розумної істоти. Дійство - це гра наших первнів, соків серця та мозку, через це спокій - єдиний лік наш…

Розенрох звів на Олізара маленькі блискучі оченята, й ті оченята чомусь нагадали Носиловичу загадкові золоті ґудзики на стелі й під ліжком. Горіли в дощовому присмерку, що заповнив кімнату, і Олізар мимоволі озирнувся: скільки їх є! Ґудзики світилися зі стін, і зі стелі, і навіть з підлоги по кутках, де позавмирали майже безтілесні слуги. Олізар полегшено зітхнув, коли над домом гаркнув велетенський пес неба - махнур над ними вогняним своїм язиком…