Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 57

Йому захотілося раптом скласти трен про все те, лямент героїчний, щоб його могли співати тисячі таких самих невільників, як він; барвисті слова ладнав одне до одного.

Олізар побачив в уяві своїй вершників - слова людські, - котрі гнали на нього лютою тьмою війська: одежа в кожного - неоднакова, так само й лиця, хоч вони складали одну юрму. Десятки птахів з людськими головами повсідалися на безлистому дереві, дерево те обплутане срібними струнами, як осінньою павутиною. Але він хотів пісні без музичного супроводу, бо де б почули той супровід нещасні галерники. Він мугикав, і в тон йому мугикали всі двісті вісімдесят невільників, і проривалися крізь те мужнє низькотонне мугикання слова - як виплески хвиль.

«Ось те, - думав Олізар, - що я можу зробити, щоб допомогти вам, бідні мої і страждущі братове!»

Він уже виспівував цілі рядки пісні, тої пісні, що її підхоплять тисячі розсипаних по світі голосів.

«Ми чуємо одне одного, - думав він. - Цю пісню співатимуть про нас і для нас птахи й хмари, вітер просвистить її мелодію на мільйонах сопілок - ось вони, крила, - думав він, - які можуть винести мене з цієї прірви та лабет».

Чисте і ясне, як сльози, почуття підняло його, знесло, і він пішов, наспівуючи, по небі, перестрибуючи з хмари на хмару. Він ішов туди, де б'ється вічним боєм світлий лицар з чорним туром на дев'ять рогів: тур чорний - печаль людська, а світлий лицар - радість і натхнення його…

Зімліли м'язи, він спинив весло й озирнувся навколо. Був сам у тісній дерев'яній комірчині, над головою звисала низька стеля, а в просвіт-бійницю, куди застромлювалося весло, вливалося тремтливе повітря і світло. Він вийняв з бійниці весло, тоді ліг на підлогу й поліз у ту бійницю, щоб озирнути світ.

І побачив він безмежне та хвильливе, порожнє та синє море. Навколо не було ні душі, побачив він степ з посохлою тирсою, котра хиталася й шаруділа, наче осипався пісок. Він проліз ще глибше в бійницю - хотілося йому напитися того світла, що проливався так скупо в його тісну комірчину.

Він дихав смутним сонцем, повітрям прохолодним і терпким - все навколо вмирало. Тоді він заспівав туди, в той пролаз, хай назвуть його тисячу разів вар'ятом, хай піддадуть і тортурам; він заспівав туди, в простір, намагаючись труснути слабкими руками грубу й нерушну стіну; ця пісня його не повинна вмерти - це надпорив його й велич!… І він вмирав тут, біля бійниці, бо це було все, на що міг зважитися і що було під силу йому; він каменів тут, хоч тріпотів у ньому кожен м'яз. Слова летіли у простір, як стріли, пущені у всесвіт, і губилися. Губилися безповоротно у безлунному безмежжі, у цій тиші просторій та неозорій.

Примітки

Каторга - галера з невільниками.