Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 55

На ґанку дому виросла суха й тонка постать пані Павучихи, вона побачила Олізара, згукнула вражено, аж притулила долоню до рота. Тоді замахала обома руками, сплеснула вражено долонями й поспішила чимдуж до нього.

– Що це ви коїте, пане! - закричала вона ще звіддаля. - Ви посміли покинути роботу!? Пане, пане! - кричала вона, дрібно перебираючи сухими й тонкими ногами. - Накликаєте на себе нещастя, чи ж мало для вас ще мук? Прошу, пане, повертайтеся на своє місце, добре зачиняйтесь і сидіть там нишком, поки вас ще ніхто не бачив, беріться, пане, хуткіш за весло й працюйте. Він, пане, десь тут ходить, а він, ви це знаєте, аж зовсім знавіснів!

– Рвався до мене вночі. Ламався в двері і стукав, хіба ви не чули, пані? - спокійно звідомив Олізар. - Викликав на герць, а коли я не прийняв виклику, обзивав мене брутальними словами.

Пані Павучиха вражено спинилася і знову плеснула в долоні.

– І через це ви не вийшли до сніданку? - спитала вона з жахом. - О пане! Те, що ви розповіли, немала новина! Клянуся, я нічого не чула! І дівчата теж, здається, нічого не чули!

– Чув Розенрох, пані Павучихо, - так само спокійно озвався Олізар, і на його обличчі заграла бліда всмішка. - Хіба він вам про це не сповіщав?

– Як він вівся? - швидко спитала пані Павучиха.

– Кинув прокляттям у мене і в князя. За те, що ми порушуємо тишу і спокій у домі.

– Це він зробив правильно, - серйозно сказала пані Павучиха. - А тепер ви маєте вчинити таке. - Вона нахилилася до нього й зашепотіла ледве чутно: - Еге ж, ви маєте написати скаргу, цього буде досить, щоб його катувати. Тоді він заспокоїться, і все знову піде в нас на лад.

– Написали скаргу кому? - спитав Олізар. - Вам чи пану Розенроху?

– Ну що ви, як так можна? Хіба ми з паном Розенрохом щось вирішуємо? - Пані Павучиха закліпала сірими віями. - Скаргу треба написати князеві, адже він у нас до всього голова. Пан Розенрох тільки радить, а коли приходить до діла, то вже князь нами орудує…

Олізар сів під стіну стодоли, поклав руки на шаблю і зирнув прикро на велике й невмите сонце.

– Ви ж радили мені, пані, не зустрічатися з ним, - сказав він. - Ви ж кажете, пані, що він несамовитий. Чи ж захоче він приймати від мене скаргу на самого себеї Адже я маю скаржитися, пані, йому на нього ж!

– Це нічого не значить. Головне, що ви те вчините…

– Я не зроблю того!

– О пане! - згукнула Павучиха. - Чи ж вам немиле життя?

Але він не відповів, тільки зморщив прикро чоло й пильно розглядав пані Павучиху. Вона скинула на нього обурено оком, але притихла, змаліла, тільки позиркувала вряди-годи зацікавлено й хитро.

Він мовчав. Сидів під стодолою, спирався на шаблю і ставав наче листок, з якого випито синю барву. Обличчя його пожовтіло, а волосся побила перша сивина. Ніхто не дав би йому належних тридцяти років, а клали б принаймні п'ятдесят: лоб його був спружений глибокими, невигладними зморшками, а підборіддя обросло сивою бородою. Пергаменова жовта шкіра полич, великі мішки під очима, а разом з тим горющі молоді очі, повні ясного, доброго вогню. Руки його, що лежали на голівці шаблі, покрито вузлуватим жиллям; був одягнений у сорочку з простого полотна, ту сорочку просмолено, щоб не заводилася нужа. Рукави закасано, і оголювались м'язисті, випрацювані біля весел руки. На Олізарові були й штани такого ж полотна, а на ногах - важкі чоботи.