Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 16

– Дивлюсь, оце, пане, на небо, - сказав Розенрох спокійно, повертаючи голову в Олізаровий бік, - і мені страшно стає від тої безмежної просторіні. Часом я думаю, що ота безмежна просторінь і смерть - це одне і те ж, вам не здається? Я не можу спати, пане, вночі мене збуджують зорі й місяць. В такі ночі відчуваю в серці вищу й віщу мудрість. Є, пане, тридцять два шляхи премудрості, є десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться ті сфери - сефирот. Знання про те, пане, - сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну ніч і не сто.

Олізар присів до нього на сходи.

– Я не збираюся у вас довго жити, - сказав він.- Звісно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом переді мною ще далека дорога - я сподіваюся, пане, застати живим батька…

Розенрох ще більше зіщулився.

– Говоріть тихіше, пане… Кажу вам про це, бо розтривожений небом… Коли б во,ни довідалися про наші бесіди, мене б чекала така ж кара, яку винесла сьогодні пані Павучиха. Ми тут живемо, пане, як дерева. Не може дерево прийти одне до одного, не може дерево поєднатися з іншим, коли росте не поруч. Я, пане, сьогодні розтривожений небом. Ви теж, може, пізнаєте таку тривогу, адже, відкрию вам секрет… ніколи звідси не вийдете, пане.

– Як так - не вийду? - сполотнів Олізар.

– А так, - розсміявся Розенрох.- З цього обійстя ще ніхто ніколи не виходив. З цього обійстя ніхто ніколи і не вийде…

– Не розумію вас, - сухо мовив Олізар, відчуваючи, що йому дубне на спині шкіра.

– Все просто. Гадаєте, ми з іншого тіста? Гадаєте, що ми такі дурні і не знаємо, що за цими стінами - широкий світ? Але не дозволяємо одне одному таких думок. Забороняємо думати про таке, отже, й постановили: ніхто звідси не вийде!…

– Але ж, пане, я не людина вашого світу… Я ваш гість…

– Коли б не ми, давно 6 не були людиною, - сказав Розенрох, - а перетворилися б у купу смердючого стерва. Це ми вас знайшли непритомного й повернули до життя. Отже, ви тепер людина нашого світу. Може, мені не годилося б цього вам говорити, але й не сказати не можу, бо сьогодні я, пане, розтривожений небом…

– А коли не захочу жити з вами? - спитав Олізар.

– Як так - не захочете? - не збагнув Розенрох.

– А так, пане, що кожна людина має власну волю. Кожна людина може й мусить вирішувати, як їй велить власний, а не чийсь розум!…

Розенрох понурився. Довго мовчав, а тоді звів лискучі, як ґудзики в домі, очі.

– Дивно мені на вашу наївність, пане. Чи ж не ви були вісім років бранцем? Хіба не пізнали такої очевиді, що людина не має власної волі? Що вона не може нічого вирішувати і що її розум має підлягати розуму загальному, вищому? Заспокойтесь і йдіть у свій покій. Ідіть, щоб ніхто нас не побачив. Не хочу, щоб мене катували…

– Але з неволі я втік, - гостро сказав Олізар.- І звідтіля втекти було куди важче, ніж від вас.

– Хе-хе-хе! - тихо засміявся Розенрох.- Хіба ми вам боронимо тікати? Спробуйте, чи ж вам удасться?