Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 11

Сторопів. Двері, про які тільки-но згадував, було відчинено, і в них загойдалася тонка постать пані Павучихи. Протер очі, - всю кімнату засновано яскравою й срібною павутиною.

– Як вам подобається моя робота? - спитала, гордо всміхаючись, пані Павучиха.

– Але що це?

– Це віддяка за казку, що оповідаєте, - сказала пані Павучиха.- Сподіваюся, ви не відмовитеся дооповісти її до кінця? Я вам сплела оцю сітку, - вона хитнула на тонкий, тремтливий шовк вигадливо сплетеної мережі, - щоб вас не мучили домовики. Вони навісні, пане, в цьому домі. Можуть, чого доброго, впасти на обличчя сонній людині і задушити, а чому ж? Одного такого ж нещасного мандрованця, як ви, вони задушили, і він, пане, так і не доказав нам своєї казки. Я виплакала, пане, тоді собі очі, два дні не затихаючи, так було мені його шкода!…

– Що ви таке говорите, пані? - вигукнув Олізар.- Хочете мене налякати? Але я й так боюся - так дивно у вашому домі, так тихо! Скажіть, чому у вас так навіжено тихо?

– Багато запитуєте, - сказала пані Павучиха, підтискаючи губи.- Знайте одне: вас тут люблять. І я люблю, бо хочу дослухати казку. Не вигадуйте нічого химерного, не запитуйте багато, живіть і диште, і вас тут ніхто не зачепить.

– Бачу, пані, ви нікуди звідси не виїжджаєте, - сказав Олізар.- Це правда?

– Хто може виїхати звідси, пане? Я навіть не знаю такого слова: виїжджати. Хіба може серце виїхати з тіла і чи може рука, відірвавшись від тіла, піти гуляти бозна-де?

Олізар стояв сторопілий. В мозку його почали шугати червоні з білим смуги; еге1 ж, наче охоплені вогнем вітрила. Вогонь падав на білу тканину і, виїдаючи круглу чорну дірку, танцював. Таких кіл було десятки, і коли два з них з'єднувалося, з'являлася вогниста вісімка, яка незабаром роз'їжджалась у коло одне, широке; вісімки, подумав він, - це схрещені і сплетені запитальні знаки. Йому гуло в голові, щось чорне й холодне підпливало знизу - жах, наче жук, що повзе, роздираючи ніжне червоне тіло, в печеру, щоб закам'яніти там хрестом.

.- А що робите ви в цьому домі, пані? - спитав Олізар.- Ви княгиня?

– Що я роблю? - перепитала, тяжко задумавшись, пані Павучиха.- Не знаю, чи вільно мені це казати? Ні, я не княгиня!…

Олізар здригнувся, йому здалося, що в кімнаті є ще хтось третій. Озирнувся: на порозі стояла Гальшка. Була у важкій темній сукні, волосся високо підібрала, а очі палали гнівом.

– Мене прислано дещо у вас спитати, пане, - сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.

Пані Павучиха, побачивши її, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрішні двері покою.

– Де ви сьогодні вечерятимете, пане? - спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи.- Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряєте зі мною й моїми сестрами?

– А це можна? - спитав Олізар.- Наскільки я розумію стосунки, що складаються в цьому домі…

– Гаразд, ви повечеряєте зі мною й моїми сестрами, - сказала Гальшка.- Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо ці старі, не вам це казати, нестерпно нудні.

– До вас я відчуваю довіру, панно, - гаряче сказав Олізар. Гальшка сіла на услон і всміхнулася легко й невимушено.