Читать «На полі смиреному» онлайн - страница 20

– Я вже стратив, живучи тут, у Києві, весь свій маєток і, щоб поновити його, мушу стати на службу до князя.

– Пташка не думає про хліб насущний, бог її ним наділяє, - іронічно відгукнувся Святоша.

– Мені було б важко тепер покинути Київ. Без тебе, княже, не годен я жити…

– Все в руках господніх, - байдуже і сухо відізвався Святоша. - Не люби ні друга, ні жону, ні батька, ні матір більше, як ти любиш бога…

– Але любити їх усе ж треба, - сказав Петро. - Я сподіваюся, княже, що ти повернешся у життя звичайне. Не штука бути добрим, утікши від світу, штука бути добрим, живши між людей.

– А я й не називався ніколи добрим, - озвався Святоша. - Що мені до людей, коли душу рятувати треба? Свою душу…

– Глянь-но, княже, небо спалюється. Чи не здригається в тебе серце на цю красу, чи, почувши спів соловейковий, не стаєш ти душею тонший? Чи не милуєшся ти на матір молоду, яка колише дитину, і чи не спиняєшся раптом, коли перед тобою грає освітлена ранком ріка?

– Порожні це речі, коли душа сум'ятиться. Красою оздоблює цей світ диявол, а не господь - приманювати нас хоче.

– Дивну річ ти сказав, княже! - згукнув отрок. - Краса - це боже дання. Бог красу несе, а диявол - темряву. Чи ж богові служить отой, котрий від сонця ясного в темінь ховається?!

– Відкажу твоїми словами, Петре, - смиренно відповів Святоша, в той час як пальці його сплітали лозу. - Не штука богові служити, в сонці купаючись, штука йому служити в пітьмі кромішній.

– Але ж для чого? - вигукнув Петро.

– Бо дух наш палиться й бунтується, - зашепотів сипко Святоша. - Розламані ми навпіл, а чи ж, такі занепокоєні, можемо доступитися благодаті?

– Навіщо кидати себе до пекла в живому житті, хоч би задля вічності? Чи не стане це початком пекельного вогню, який і у вічності палатиме?

Святоша раптом перестав плести. Повернувся різко до Петра і аж почервонів спересердя.

– Що за дурницю несвітську ти сказав? Цей світ поганий і лихий! Цей світ - дияволове осіддя, і хто тішиться ним, той дияволу служить!

Я зорив у щілину між пруттям і раптом здригнувся: отрок плакав. Сльози текли по його обличчю, в той час як Святошине обличчя було залізне й непроникне.

– Даремно прагнеш звабити мене і розм'якшити, - сказав він крізь зуби. - Мій рішенець твердий і остаточний. Всі вже забули мене, окрім тебе, то треба, щоб і ти мене забув.

– Ніколи в світі, княже! - вигукнув Петро. - Я все-таки тішуся, що переконаю тебе і не дам тобі загинути.

– Гинеш ти, а не я, - крижаним голосом сказав Святоша. - Відсьогодні хочу просити ігумена, щоб дозволив мені жити в печері.

– Пощо, княже? - злякано спитав отрок.

– По те, що недовго вже мені тягти в цім світі. - Він замовк, і погляд його став важкий, понурий і нетямковитий. - Через три місяці я розпрощаюся зі світом…

– Господи милостивий! - вигукнув отрок і аж рукою за вуста вхопився…

Тільки значно пізніше я зрозумів значення тієї фрази, адже не собі він пророчив смерть; хто зна, може, тому, котрий хоче розпрощатися зі світом, і треба бути таким немилосердним, яким з'явив себе Святоша? Багато ниток в'яже нас з життям. Всі ті нитки - любов наша, адже ненависть легше збороти, відсікшись від тих, кого ненавидиш. Від тих, кого ми любимо, нелегко відійти, любов - це боже відбиття в наших душах. Годі довго ненавидіти, не бачивши ненависного, натомість можна любити і в прах зотлілого. Це велике надбання наше, і ми маємо берегти його якнайдужче. Саме тому я ніколи не губив зв'язку із живим світом, навіть схиму на себе надівши, та й надів я схиму не для того, щоб умертвляти й губити себе, а щоб до книжок причаститися і мудрості світової набратися. Не кожен розумів цей мій потяг, тому-то я й потайний удався - часто мені здається, що справдешнє моє покликання не жити в цьому світі, а тільки спостерігати його. Отож не той вогонь живить мене, що Єремію, - той все-таки озлобником був і тільки те й чинив, що зло братії ніс; мене живить вогонь інший: світ я пізнавав, щоб потім з'явити його наскільки змога. І коли б хтось у моїм писанні узрів недобру волю і зневагу до людини, то той би помилився глибоко: я тільки вчинки описую, а вони вже самі важаться на доброносних вагах. Отож хай будуть учинки суджені, а не люди, не раз казав я собі, хоч, може, і Єремія керувався тим-таки засновком, тільки ж він осуджував учинки наші у вузькому часі, я ж маю сміливість постати перед вічністю!…