Читать «На полі смиреному» онлайн - страница 18

– Ви послухали волі недержавного князя, тоді як є ще воля того, від милості котрого після бога ми всі залежимо, - сказав отрок.

– Амінь! - виголосив ігумен і подивився на пришельця малими чорними оченятами.

– Великий князь вважає, - сказав урочисто Петро, - що становище його брата в монастирі принижує його честь.

– У монастирі всі ми рівні перед богом, - озвався Полікарп.

– Але слово ігумена для ченця - закон, - сказав жорстко Петро. - Через це великий князь забажав, щоб його брата було поставлено велінням ігумена на догідніше місце.

– А який маєш доказ прихильності великого князя? - спитав Полікарп, і йгумен майже приплющився в знак згоди із Полікарпом.

Отрок поліз до кишені і викинув на стіл торбинку із гривнями. Метал важко забряжчав.

– Князівська воля дорога нам, - сказав ігумен, забираючи калиту. - Передай князеві, що волю його буде уважено. Правда, монастир наш - обитель смиренних, і це може викликати незадоволення братії, однак у силі нашій розміщати братію, як буде нам догідно…»

Він простяг руку і поблагословив прикляклого отрока…

– Це воля князя чи тільки цього отрока? - спитав ігумен Полікарпа, коли Петро пішов.

– Гадаю, що це воля отроча, - сказав Полікарп, дивлячись у вікно. Крізь оболони видно було нечіткий контур постаті отрока, яка швидко віддалялася до воріт. - От тільки не знаю, навіщо це йому?

Я знав, чому кидався сріблом Петро. Велику любов я узрів у його очах, коли дивився він на пригніченого колодою Святошу. Велику любов чув я в його голосі, коли він переконував князя покинути нашу обитель. Річ звісна, служимо ми богові, а заповідав він теж таку любов. «Де ж вона, межа божої присутності, - думав я під ту хвилю, - коли безкорисна любов велить цьому отроку умовляти свого давнього приятеля піти з божої обителі?» Нерівне то було приятелювання, бо, слухаючи ті розмови, не узрів я ані любові в Святоші до отрока, ані вдячності. Тут, у божій обителі, був він холодний і думав тільки про власне спасіння, а чоловік мирський і куди гірший за нього думав за спасіння того, кого любив. Важко було мені зміряти ці речі мірилом, до якого звикли тут, за стінами: була ця нитка незв'язана. І хоч ум наш малий перед великою силою неба, я не міг не зазначити: зчаста благих ми знаходимо там, де про них і не гадають, а гідні пекла можуть і під смиренною покровою ховатися. Не я відкрив цей закон, установило його саме життя…

– Куди так поспішаєш, брате Семене? - почув я Єреміїн голос, аж мені подих перехопило від несподіванки.

– Біжу в справах, мені доручених, - сказав я.

– Ніяких справ тобі не доручено, - озвався чернець, і я зустрівся з його зеленими очима, що були як липові бруньки на тлі білої хмари. - Сядь коло мене.

Я насторожено примостився з краєчку колоди.

– Сиджу я отут, брате, - напрочуд добродушно й тепло сказав Єремія, - і дивну річ уздрів. Бачу, юрба людей іде від воріт. Підняв очі; виджу - свиня величезна ступа. Така шерстина на ній, як ото на боброві, а сама чорна з виду, і ікла страховидні стримлять. Хтось верхи на тій свині сидить, а інші оточили її зусібіч і йдуть собі…